Толік Львівський і Василь Гуцал

Толік Львівський і Василь Гуцал влаштували екскурсійне шоу просто біля фонтану палацу, де зазвичай туристи роблять селфі. Але наші хлопці — не звичайні туристи:

Василь (дивиться на фонтан):
— Та й диви, Толічку, шо за фонтан без води? У нас би в селі вже кози в ньому купали сі!

Толік (киваючи поважно):
— То, Василю, є концепція! Львівська школа мистецтва: вода є, але невидима — шоб не відволікати від естетики.

Василь:
— Естетики? Та я б там естетично канапку з салом вимив — якраз після дороги зі Львова.

Толік:
— Та зачекай! Тут не можна їсти. Це — "історична зона"!
Василь:
— А шо, зона без сала — то не зона. У нас би вже баба Марічка на такій зоні три фестивалі влаштувала!

Тут підходить екскурсоводка й каже:

— Прошу не шуміти й не тикати в експонати.
Толік:
— Пані, ми не тикаємо — ми надихаємося! Я вже відчуваю, як в мені просинається батярський Мікеланджело.
Василь:
— А в мені — гуцульський Рембрандт, тільки без фарб і з бутербродом!

Боба (шепоче до Біби):
— Думаєш, нас ще пустять в наступний музей після цього?
Біба:
— Думаю, нас уже в реєстр небажаних культурних діячів внесли.

Сонце сідає, тіні падають довгі, вітерець ледве колихає дерева у дворі палацу. Наші чотири герої стоять на сходах палацу, серйозні, як викладач на заліковці.

Біба (з пафосом, дивлячись угору):
— Тут ми були. Тут ми дихали історією. Тут Боба ледь не звалив вазу за 10 тисяч євро.

Боба (зі зворушеною інтонацією):
— Ваза вистояла. Ми теж. Це була боротьба.

Василь Гуцал (зняв шапку, приклав до серця):
— Палац файний, я б тут зробив весілля... ну або бодай кроликів запустив. Місця багато.

Толік Львівський (урочисто):
— Я би тут кав'ярню відкрив. Назвав би: "Привид і пляцок". Справжній львівський бренд.

Біба:
— Що ми винесли з цієї поїздки?

Толік:
— Серветки з вбиральні. Але то випадково.

Боба:
— І ще одне: більше ніколи не йти з екскурсією, де Василь питає екскурсоводку, "а де тут у вас кури були?"

Василь (гордо):
— Я лиш питав, бо кожен палац має мати господарку. То логічно!

І тут всі разом, під музику у власній уяві, кажуть:

— А головне — ми нічого не розбили. Це була успішна культурна операція!

Залишається лише тінь їхніх фігур на фоні палацу... і звук сміху, що ще довго лунав у львівському повітрі.