Справа про зниклий вареник

Львів. Осінь. Вологий туман обіймає вулиці, мов бабуся онуків, а бруківка підступно ковзається під ногами. У скромному гуртожитку №5 Львівської політехніки, кімната 213, знову кипить інтелектуальна діяльність. Біба (повне ім'я — Богдан Бібряк), натягнувши картату ковдру на плечі, сидить у позі мислителя, витріщаючись на залишки студентської вечері. Навпроти нього, в кріслі, згорнувшись клубочком, дрімає Боба (Борис Бобик).

— Бобо, прокидайся, — суворо мовив Біба. — Ми маємо справу.

Боба розплющив одне око.

— Знову сусід зверху грає на баяні о третій ночі?

— Гірше! — Біба вказав на пусту тарілку на столі. — Зник останній вареник.

Боба глянув на місце злочину. Тарілка блищала чистотою, але він чітко пам’ятав: десять хвилин тому там лежав вареник із сиром. Єдиний, останній, їхня надія на нічне підкріплення.

— Це справжня трагедія, — зітхнув Боба. — Але, може, ти його сам з’їв?

— Дурниці! — Біба струснув головою. — Я б пам’ятав цей момент щастя.

Він підвівся і почав ходити кімнатою.

— Отже, аналізуємо. Ми маємо відкрите вікно — можливий шлях проникнення злочинця. Є підозрюваний у сусідній кімнаті — Вася, що вже двічі був помічений у привласненні наших продуктів. І, нарешті, є ймовірність змови: ти теж міг його з’їсти й забути!

— Я протестую! — обурився Боба.

— Якби ти був невинен, ти б не протестував! — Біба наставив палець на друга. — Але поки що вважатиму тебе свідком.

Раптом із коридору почувся дивний звук — приглушене чавкання. Біба і Боба перезирнулися.

— Вася, — прошепотіли вони в один голос.

Друзі навшпиньки вибралися в коридор. Біля кімнати Василя крізь щілину під дверима пробивалося тьмяне світло. Біба нахилився до замкової щілини, затамувавши подих.

— Бобо… — прошепотів він. — Я бачу… виделку.

— Чорт забирай, — видихнув Боба. — У нього є знаряддя злочину!

Вони ухвалили миттєве рішення. Біба рішуче постукав.

— Вася, відчиняй! Ми все знаємо!

Через секунду двері відчинилися. Перед ними стояв сонний Вася, жуючи… печиво.

— Що вам треба?

Біба спантеличено втупився в нього.

— Ти… не їси вареник?

— Вареник? О третій ночі? Ви з глузду з’їхали?

Боба зітхнув.

— Тоді хто?..

В цю мить у кімнату Біби і Боби зістрибнув пухнастий клубок. Кіт із сусідньої кімнати, відомий гастрономічний злодій, сидів просто на їхньому столі, вилизуючи лапу.

Біба приклав руку до чола.

— Бобо, ми програли цю справу.

— Втім, ми все одно геніальні, — додав Боба.

Вони сіли на ліжко, змучені нічним розслідуванням.

— Завтра ж купимо нові вареники, — мовив Біба.

— І цього разу будемо пильнувати, — додав Боба.

Кіт байдуже позіхнув і вмостився спати. Він знав, що вони не зможуть йому завадити.