Біба, Боба і Першосніговий Переполох

У Львові випав перший сніг — такий пухкий, ніжний, білий… ну, словом, той, який через 20 хвилин перетворюється на кашу, але поки що всі роблять вигляд, що це зимова казка.

Біба прокинувся, виглянув у вікно і заволав:

— БОБОООО! Ми в Швейцарії!

Боба сонно висунув голову з-під ковдри:

— Яка ще Швейцарія? Це ж наш гуртожиток… Ну, хіба отой дід з другого поверху трохи схожий на Альпійського йодлера.

Біба вже натягав куртку:

— Нє, Бобо, ти не розумієш! Це історичний момент! ПЕРШИЙ СНІГ! Він — як перша стипендія. Недовго, але приємно!

На вулиці все було біле, чисте і таке непристойно красиве, що хотілося щось зламати, аби доповнити композицію.

— Пропоную сніжки, — промовив Боба.

Біба гордо всміхнувся:

— Я — чемпіон зони «Двір №3». Готуйся програти.

Він взяв сніг… стиснув… і в руці лишилося щось схоже на холодні вареники.

— Ого. Це що, сніг із сюжетом? — здивувався він.

— Це мокрий сніг. Його треба брати технікою дзен, — повчально сказав Боба.

— Ага? Ну дивись! — Біба замахнувся й кинув… прямо собі в капюшон.

Боба не витримав і сів у замет від сміху.

— Все, — заявив Біба, витрушуючи сніг із вуха. — Погнали ліпити сніговика. Я відчуваю в собі мистецьку енергію.

Сніговика вони ліпили по науці, але як тільки дійшли до голови — вона почала жити своїм життям.

— Чуєш… Це ж не сніговик. Це сніго… щось.

— Це «авангард». Модерн. Після нього всі інші сніговики — застарілі, — серйозно мовив Біба.

Сніговик вийшов з обличчям, яке ніби питало:
«Хто я, де я і чому я тут?»

У цей момент повз проходив той самий гуртожитковий кіт. Поглянув на творіння, на хлопців, знову на творіння й поважно пішов далі, хитаючи головою.

— Кіт нас засудив, — сказав Боба.

— Та то в нього специфічний погляд, — виправдовувався Біба. — Ми митці непонятого жанру.

Далі Боба знайшов шматок картону.

— О! Зараз буде спорт! Челендж! Екстрім! — радісно оголосив він.

— А можна без екстріму? — запитав Біба.

— Ні, — і Боба вже біг до гірки.

Вони сіли на картон і рвонули вниз. Вітер в обличчя, сніг у рот, радості — до нецензурних вигуків.

Потім був різкий поворот, ще різкіший крик і… бабах!
Кущ отримав найкращий масаж у своєму житті.

— Я живий? — хрипів Біба.

— Не знаю, але сніжинка в тебе в брові танцює гопака, — сказав Боба, намагаючись вибратися з колючок.

Повертаючись у гуртожиток, вони йшли, наче дві снігові котлети у власному паніруванні.

— Бобо, — сказав поважно Біба. — Перший сніг — це як вступний іспит у зиму.

— Ага. І ми його… ну, типу… склали?

— Думаю, викладач поставив нам «автомат». По голові.

Боба засміявся:

— Важливо одне — наступного разу берем санчата і шоломи.

— Не шоломи — каски! — додав Біба. — Бо сніг у Львові небезпечніший за маршрутки.

І вони зникли у дверях гуртожитку, залишивши позаду кривого сніговика, розчавлений кущ і дуже скептичного кота.