...

Я — маленька собачка з Херсону і ця історія про мене. А саме про те, як мені вдалося знайти свою Людину — американського рятувальника, який облетів півкулі заради того, щоб допомагати нашим захисникам і захисницям, а ще змінити моє чотирилапе життя раз і назавжди! 

Скільки себе пам’ятаю, в мене не було імені, як і дому. Я — звичайний песик-безхатько. Я не знала своєї матусі і не знаю, як, чому та коли залишилася у місті сама.

Лютнева ніч цього року в моєму, рідному Херсоні нічим не відрізнялася від інших ночей. Постійні спалахи та звуки. Я звикла, що треба тікати. Вдалині виднілася річка, але біля неї я надто сумувала. Тому найчастіше приходила до високого паркану. Довкола нього щовечора збиралися великі собаки.

Я намагалася подружитися з ними та напевно через те, що інші собачки були набагато більшими за мене, вони частенько гавкали, сварилися в мій бік, я трималася осторонь. Було холодно та дуже хотілося їсти. Нам всім… і людям, і тваринкам — постійно! Не забувайте, будь ласка, про це.

Вирішила спробувати наблизитися до величезних собак, та вони знову не прийняли мене, і я вкотре нерішуче відступила, подумавши, що доведеться трохи підрости. Тоді я стану такою, як вони, й, можливо, ми подружимося. Бо поки я занадто крихітна.

За моєю спиною пролунав тихий голос і покликав до себе. Я озирнулася і перше, що побачила — це дуже добрі очі, які дивилися на мене і посмішку, яка нібито промовляла, що: «все буде добре».

Виявилося, від цієї ночі будинок за високим парканом перестав пустувати. В ньому знайшли прихисток, щоб зігрітися і відпочити, рятувальники. Вони приїхали до нашого міста з далекої країни.

Можливо, завдяки високому паркану будинок був цілим, на відміну від інших, й рятувальники вирішили зупинитися в ньому.

Інший рятувальник називав людину, яка покликала мене: «Баррі», і хоча я була крихітним цуценям, відразу запам’ятала це ім’я, повторивши його про себе кілька разів.

Важко пояснити, що я відчула в той момент, та все-таки наважилася підійти до Баррі. Рятувальник взяв мене в долоні, в які я повністю помістилася.

— Яка ти маленька, — сказав американський бойовий рятувальник і подивився на свого друга.

— Заберемо її всередину. — друг Баррі також був рятувальником і прилетів разом з ним із США, показав на інших собак, які сварилися в наш бік. Але я все одно їх встигла полюбити. Не забувайте, про що я казала на початку. — За парканом в крихти немає шансу. Надто маленьке цуценя. Їй не більше двох-трьох місяців. Сам знаєш, що буде, — додав він.

І хоча вони говорили іншою мовою, адже приїхали до нас здалеку — «мову» піклування мені вдалося легко зрозуміти.

Особливо, коли американський рятувальник заніс мене до їхнього двору, і я вперше відчула, що я не сама.

Від його долонь відчувалося тепло. Він спеціально прилетів до нас, щоб розвозити посилки і допомагати тим, хто цього найбільше потребував.

Що я можу сказати: мені — крихітному безхатьку-цуценя цієї ночі насправді дуже пощастило. Щоб продовжити свою місію допомагати всім, хто цього потребує в Херсоні, Баррі та його друзям-рятівникам довелося отримати спеціальний дозвіл. Він давав можливість залишитись тут ще на деякий час.

Тим часом, поки сотні думок роїлися в моїй собачій голові, Баррі обережно поставив мене на землю, а потім почав облаштовувати будку і тепле ліжко. До цього я була абсолютно непристосована, щоб жити в домі, тож моїй вдячності не було меж. Адже він дозволив залишитися в будці на ніч і обходити територію довкола. Це мене заспокоїло.

Відтепер не лише в Баррі з іншими рятувальниками, а і в мене з’явилася власна місія в житті — охороняти довірену мені територію, хоч якою крихітною я не була! Перш за все я збиралася захистити людину, яка мене врятувала, подарувавши мені — безхатьку — абсолютно нове життя.

Я помітила, наскільки втомлений американський рятівник. Звісно, ви будете здивовані та зізнаюся, що ми — песики завжди відчуваємо, що всередині вас — людей. Мені не важко було почути серцем, що ця ніч для Баррі — перша і надто важка.

Він виглядав вкрай втомленим і сумним від того, що побачив на власні очі моє місто і що з ним зробили підлі загарбники! Він, як і наші захисники рідної неньки й інші рятувальники, мав величезне, хоробре серце і постійно думав, чим ще може нам допомогти.

Цієї миті я підійшла і притулилася мордочкою до ноги Баррі. Цим я намагалася показати американському рятівнику свою підтримку й те, що повністю довіряю власне маленьке чотирилапе життя.

— Мімі.

Баррі посміхнувся і погладив мене. Так в мене з’явилося ім’я. Бойовий рятувальник із США назвав мене на честь своєї прабабусі. Мені сподобалося ім’я: «Мімі» і, так само як і ім’я: «Баррі», я повторила його про себе кілька разів.

Цей момент довіри від мене став для рятувальника справжнім ковтком свіжого повітря. Думаю, він здогадався, що відтепер він є моя людина.

Тієї ночі я залишилася у будці після того, як мене нагодували. Ледве зажеврів світанок, рятувальники швидко зібрались і вийшли на вулицю. Я відразу прокинулася. Вони збиралися продовжити розвозити посилки з допомогою.

Баррі з командою зібралися та відправилися до своєї машини, яка знаходилася на сусідній вулиці. Вони швидко йшли до автівки, а я, хоч і вільно почувалася за парканом через те, що знала там кожний куточок, все ж намагалася не відставати від Баррі й постійно бути поруч.

Рятувальники сіли в автівку і відправилися виконувати свою місію. Водночас я продовжила бігти за машиною, скільки могла, та коли повністю вибилася з сил, зупинилася і повернулася назад. Я збиралася дочекатися Баррі перед парканом.

Коли вони повернулися назад, я радісно пискнула і побігла на зустріч до Баррі. Я буквально кинулася на ногу американському рятувальнику та почала обертатися навколо себе, аби продемонструвати, наскільки рада його поверненню. Це був другий день нашого знайомства, і Баррі запам’ятав його через неймовірні емоції радості та щастя. Завдяки мені він міг хоч і ненадовго відволіктися від постійних спалахів та звуків, які лунали звідусіль. Єдина різниця, тепер я більше не тікала від них і не ховалася, адже знала, що Баррі захистить мене… і, якщо бути геть чесною, я частенько ховалася за ноги Баррі.