Розділ 26.

Колоди в каміні тріщали й ділилися враженнями від почутої історії. Я ж сиділа на килимі й мовчки спостерігала за ними.

Колись давно Ельдургія була наймогутнішою державою, у якій мешкали наполовину люди, наполовину дракони, і змінювали вони свою форму за власним бажанням, і ніхто не міг їх зупинити чи перемогти.

Поки не прийшов Жерар.

— Дракони — захисники Темної завіси, — тихо розповідав Ейрік, заколисуючи малюка на своїх руках. — Споконвіку ми стежили, щоб ніхто не міг перетнути цю межу — ні в той, ні в інший бік. Тому темна магія тут практично не існує.

Це правда. Якби хоч щось заборонене можна було чаклувати, Сігрід би вже давно все випробувала. Але всі ці старі закарлючки з давніх книг просто не працювали.

— Усі жили в мирі, поки одного разу один із найсильніших людських магів не захотів роздобути цю силу. Він почув десь про демона, що мешкає за Темною завісою. І вирішив роздобути цю силу.

— Як він пробрався через драконів? — запитала я і підняла очі на чоловіка.

Він стояв поруч, так само як і я, гіпнотизуючи камін. Понад тисячу років тому… Адже Ейрік не може пам’ятати подій тих днів. Тоді чому в нього перед очима все пробігає так, ніби він прокручує спогади?

— Тоді на посту чергувала зовсім юна дракониця. Красива, але молода й наївна. І Жерар, той самий найсильніший маг, спокусив її. Того вечора, коли дракониця заснула в його обіймах… — Ейрік стиснув кулаки й до скреготу стиснув зуби. — Він розірвав завісу. Демони проникли у світ людей і забрали безліч життів. Сонце не сходило, час ніби зупинився. Король драконів знайшов спосіб запечатати завісу, але ціна цьому була надто велика.

Я ковтнула. Підібгала коліна під себе.

— У смертельній сутичці із Жераром він пожертвував собою, кинувшись у пекло завіси, — закінчив Ейрік. — Так світ одночасно позбувся великого зла і великого добра. Королева драконів стала єдиною правителькою, і саме вона прийняла рішення накласти масове заклинання забуття.

Мої очі розширилися. Масове… заклинання? Це ж наскільки гігантською силою володіють дракони?

— Сто сімнадцять днів і ночей літали дракони вздовж Ельдургії, щоб накласти заклинання, — видихнув Ейрік, — і назавжди сховатися від світу людей.

— І ви почали ходити тільки в людській іпостасі, прикидаючись, що дракони — міфічні істоти? — я чомусь почала шепотіти.

Ейрік кивнув.

— Так що так, це правда, Марно, моє прізвище — О’Фейрі. Я приховував свою справжню сутність, оскільки несу клятву в ім’я захисту завіси. Я — спадковий принц, єдиний син королеви драконів.

Королеви. Чому він не сказав королівської родини? Адже очевидно ж, що з описуваних часів минуло стільки років, що в тієї самої королеви були діти, потім онуки-правнуки, й ось уже з’явився Ейрік — у п’ятому поколінні. Тоді чому він говорить так, ніби…

Одна вкрай дика, майже божевільна підозра підкралася до моєї свідомості, коли я прокашлялася. Щось слова не давалися зовсім. Та і як вимовити це вголос?

— Слухай, Ейріку… — знову прокашлялася. — Або Ваша Високість?

— Марно… — втомлено видихнув маг.

— Не важливо, — я все ще намагалася все це перетравити, — пробач, це може звучати дико. Можливо, я просто ідіотка! Так, так і є. Я просто чіпляюся до слів і…

— Марно, перестань бурмотіти. Що ти хочеш запитати?

Я знову подивилася на чоловіка. М’які руки з ледь помітними мозолями — але шкіра надто оксамитова, жодної зморшки. Тіло підтягнуте й рівне, не горбате й не висохле. Шия! Я втупилася на шию Ейріка, але й вона здалася надто гладенькою і свіжою. Обличчя теж не віддавало старечим відтінком.

— Скільки тобі років?

Або я просто зачепилася за побіжно кинуте слово, або ж… Єдиний син королеви він тому, що король пожертвував собою і кинувся по той бік завіси. У королеви більше не було чоловіка, і природно, що й дітей вона більше не мала. Але це б означало, що Ейріку… щонайменше…

— Тисяча тридцять п’ять, — відчеканив він.

А я щось… Аж видихнула.

— Але як це можливо?

— Відтоді як завіса закрилася, ми перестали старіти, — Ейрік задумливо покусував губу. — Я б і сам хотів знати, чому так. Ми досягаємо статевого дозрівання, набуваємо більш зрілих рис обличчя і перестаємо старіти.

— Нічого не розумію, — я похитала головою. — Якщо ви вічно живете, то навіщо ховатися? Очевидно, що у вас суттєва перевага перед людьми.

Ейрік гірко хмикнув і сів поруч.

— Міркуєш прямо як людина, — він напівграйливо штовхнув мене в плече. — Поки ніхто не пам’ятає про завісу, не буде другого Жерара.

Логічно.

— Але це звучить дуже самотньо.

На це Ейрік не знайшов слів. Поклав Адгара на маленьку підстилку поруч із нами і витягнув ноги ближче до вогню.

— Поспимо і вирушимо в монастир зранку. Познайомлю тебе… З моєю мамою.

І щось мені підказувало, що королева драконів — та сама, що втратила чоловіка в сутичці проти людей, буде аж ніяк не рада тому, що якась власниця таверни дізналася про їхню таємницю. Я судомно ковтнула.