Розділ 25.

Ми бігли довго. Складно сказати, як саме — під кінець я почала буквально випльовувати легені з тіла. Але з моєю фізичною підготовкою це спокійно могло бути й десять хвилин бігу.

Ейрік виглядав бадьоріше. Періодично відправляв бойові стихійні заряди назад, збиваючи то дерева, то гілки, а то просто перегороджуючи торговцям шлях за нами.

Що дивно — у нас не прилетіло жодне бойове заклинання. Тобто, можна було б припустити, що вони хотіли роздобути дракона живим, тому не кидали в нас смертельних зарядів. Але ж Ейрік був на відстані.

Та й дерева навколо теж не валили, як робив сам маг.

Складалося відчуття, що вони просто хотіли нас затримати, зупинити, але не обмежити в русі. Це ж дивно для браконьєрів?

Дракончик притулився до моїх грудей і виразно скиглив. Йому було страшно.

— Довго… ще? — я ледве вимовляла слова.

Замість відповіді Ейрік показав вказівним пальцем над верхівками дерев. Там виднівся масивний чорний шпиль, що йшов далеко в небо. Мабуть, верхівка даху його маєтку.

Відчуття, що фініш так близько окрилив. Я додала швидкості, коли ми з магом кинулися до будівлі. Вона була лише за сотню кроків. На галявині Ейрік став бігти швидше, а я пленталася позаду. Усе ж, у мене в руках були кошичок і дитинка.

— Леді! — раптом крикнув один із торговців. — Ми не бажаємо вам зла!

Ага, як же. Усі лиходії так кажуть. Особливо для того, щоб зупинити наївних дівчаток і зробити з ними потім жахливі речі.

Або ще гірше — зі смарагдовими дракончиками!

Я продовжувала бігти.

— Ми хочемо показати живого дракона світу!

Ми тим часом підбігли вже до сходів маєтку, що виднівся над нами величезним кам’яним велетнем. Масивні вікна, кожен край прикрашений шпилем. Жодного натяку на затишок чи комфорт, хоча очевидно, що зведення будівлі так далеко від решти населень, було для тиші та спокою.

І щось змусило мій крок сповільнитися.

— Мене звати Джеймс. — Крикнув чоловік позаду. Я обернулася і зустрілася очима з білявим торговцем, який уже перейшов на крок.

— Уже десять років я намагаюся знайти доказ того, що дракони, які говорять, існують. Вони просто ховаються! І такі, як О’Фейрі ховають їх!

— Хто такий О’Фейрі? — я зупинилася вже повністю.

— Марно, ти чого? — Ейрік доторкнувся магічним відбитком до дверей і ті відчинилися. Він тримав їх правою рукою і дивився на мене. Гнівно. Дуже гнівно. А торговець продовжував відповідати на мої запитання.

— Ваш супутник, леді! — Джеймс зупинився на пристойній відстані від мене, ближче не підходив. — Його звуть Ейрік О’Фейрі — нащадний принц роду драконів.

— Його прізвище Фредрікссон, — із сумнівом відповіла я.

— Тому що він приховує своє справжнє ім’я! Кажу ж, леді, ми лише хочемо довести всім, що мир між драконами й людьми можливий. Але королівська родина ніколи не допустить цього!

— Марно, він усе бреше, — проричав Ейрік.

Я обернулася в бік мага. Губи стиснуті, зуби зведені, жовна гуляють. Але в очах не було тієї колишньої впевненості. Там я побачила страх.

Й ось я стояла на роздоріжжі. Повірити торговцям, які відповідають на значно більше запитань, ніж сам Ейрік із його вічним «потім розповім». Мені його буквально зв’язати довелося, щоб домогтися хоч якихось відповідей.

Чи все ж довіритися магу, оскільки торговці можуть брехати.

Я знову повернулася до Джеймса. Потрібно було запитати щось таке, що я б знала, було правдою. Перевірити їх на вошивість.

— Що ви зробите з Адгаром? — крикнула торговцю.

— Адгаром, леді?

— Маленьким дракончиком, — упевнено додала я.

Раз його недолугий татусь не зміг дати йому ім’я, то в мене немає іншого вибору.

— Спочатку розповімо в столиці про існування дракона, що говорить, — Джеймс зробив крок до мене, — потім покажемо. Ми годуватимемо й поїтимемо його, звісно!

— Віддасте браконьєрам? — примружилася.

— Ніколи! Вони точно не займатимуться просвітою населення, леді.

Я закусила губу.

— Марно, не дури, — Ейрік почав виходити з маєтку в мій бік.

Отже, до мене прямувало двоє чоловіків. І рішення потрібно було прийняти вже зараз — кому саме вірити. Бо якщо залишуся стояти на місці, то це рішення ухвалять уже за мене, з одному чорту відомим підсумком.

— Я продам вам його! — пішла на відчайдушний крок, побіжно глянувши на Джеймса. — Скільки дасте?

— Марно! — Ейрік уже практично біг до мене.

Адгар злякано притулився до мене. Йому не подобалося, що моє серце так часто билося, і що я кричала на всі легені. Його вушка ще не звикли до таких гучних звуків.

— Три тисячі за яйце, і за дракона…

Дослухати фразу я не встигла. Ейрік викликав стіну полум’я просто переді мною, змусивши майже інстинктивно впасти в його обійми. Маг підхопив мене на руки й силою заніс у будинок.