Розділ 22.

Як з’ясувалося, маленькі дракончики практично люди. І харчуються тим самим.

Тобто ні, ми не шукали терміново драконячу маму із цицькою до рота, щоби прогодувати новонародженого. Ейрік пояснив, що підійде молоко будь-якої тварини — хоч коров’яче, хоч козяче, хоч оленяче.

Останнє і стало нашим виходом. Я тримала невелику піалку лівою рукою, підтримуючи голову малюка, щоб йому було зручніше пити. Він усе ще не міг тримати шию самостійно.

— Якби ти не спіймав того оленя самотужки, — я похитала головою, — хто знає, коли б я нагодувала малюка?

— Я б не дав йому загинути, — тихо зауважив Ейрік і присів поруч.

Я сперлася спиною об його груди, щоби було зручніше. Дихання Ейріка пестило мене за вухом, серце билося з якоюсь потаємною частотою. Мені стало ніяково. Адже ми вже… Колишні.

Колись ми так само спиралися одне на одного, коли я вчила свої трави, а він — нові магічні заклинання.

— Пам’ятаєш нас в Академії? — тихо промовив Ейрік.

Я обернулася. Його очі були прикуті до моїх губ, але біль від розставання ще давався взнаки пульсуючим почуттям усередині. Я відвернулася.

— Тоді я не годувала дракона, — зауважила їдко.

— Але ми теж так частенько сиділи. Доки професор не приходив і не лаяв нас, що давимо траву в парковій зоні.

— Що він розумів! — я хихикнула. — Ми просто вчилися. Половина викладачів на тій парковій зоні робила справи гірші.

— Пам’ятаєш, — Ейрік усміхнувся і виразно змахнув рукою, — як професор Оделл розважався зі студенткою, і його так і застали зі спущеними штанами? Довго ж потім ректор пояснював батькам, що їхня майже тридцятирічна донька цілком собі може це дозволити!

— Він усе одно не мав робити цього, — я колюче кинула. — Він — викладач, із силою і владою. А дівчинка була майже беззахисна.

— Найкраща на факультеті бойовиків, попрошу.

— Найкращим був ти, — вирвалося в мене, і рум’янець одразу ж накрив щоки.

Це була правда, звісно. Але як же не хотілося її годувати колишньому. Він же розплився в усмішці й поставив підборіддя мені на плече.

Його губи майже торкалися мочки мого вуха.

— Хочеш сказати, ти була беззахисна проти моїх чар? — зовсім розпустив свій хвіст самозакоханий павич, коли я грубо усунулася від нього.

— Здається, дракончик уже наївся, — змінила тему. — Що робити далі?

Ейрік видав розчароване зітхання і потягнувся ближче до малюка. Доторкнувся пальцем до його куреподібних крилець. Провів ніжно вздовж ніжки, щоб та рефлекторно стиснулася. Потім почухав потилицю, але дракончик так і не повів головою.

— Думаю, влаштуємо його зручніше на підстилці якійсь. Щойно підніме голову, то зможемо йти.

— Куди?

Ейрік закусив губу. Може й хотів щось сказати. Я чула, як він зітхнув, але слова так і не злетіли з його губ. Не наважився.

А мені стало вдвічі прикро. Найкращий на факультеті. Як же. Найкращий розбивач сердець. Навіть знати не хочу, зі скількома дівчатами він веселився, коли я кинула Академію. Було їх дві, двадцять, сотня — змахнув своїми магічними віями і все тут.

Сльози навернулися на очі. Ех, дурепа я! Думала, що вже минули всі почуття, ан ні! Дурна витівка із цим дурними яйцями.

— Принеси мені гроші за яйця і дракона, і вали куди хочеш, — вирвалося колюче в мене.

Я встала, щоб розім’яти ноги, лишаючи Ейріка на підлозі. Ось і правильно. Розійдуться наші шляхи, і ніколи не зійдуться знову.

Так я думала. Допоки дракончик не підняв голову в мій бік і не вигукнув на всі легені:

— Мамо!

Ось тут-то радості повбивалося. Дракон, що… говорить?

— Я все поясню, — мертвим голосом вимовив Ейрік.

Але варто було магу тільки почати говорити — рот буквально розтулив, як за командою знову пролунав крик пугача. Цього разу значно ближче.

Ейрік сіпнувся і притулився до стіни біля вікна. Обережно повернув голову в бік отвору. Відсунув рукою дерев’яну дошку, щоб визирнути назовні.

— Ти чого? — здригнулася не тільки я, а й маленький дракончик. Він притулився до моєї долоні й терся своєю головою, гадаю, від страху.

— Я їх не бачу, — крізь зуби процідив Ейрік, — але це точно їхній клич. Марно, нам потрібно забиратися.

Маг відійшов від вікна, почав укладати простирадло й піалку в кошик, щоб очевидно нести його на вулицю. А я навіть не думала поворухнутися.

— Ти йдеш?

— Ні, — впевнено заявила йому, й оком не моргнула. — Ти мені розповісти нічого не хочеш? У мене в руках дракон, що говорить, Ейрік, яких світ не бачив… Та ніколи, чорт забирай, не бачив із часів казок про напівлюдей, напівдраконів. Й або ти мені все розповідаєш тут і зараз, або я виходжу з малюком до людей-невидимок і велю їм забрати нас у безпечне місце. Бо біс зрозумій кому я вже готова вірити більше, ніж тобі.

— Це може коштувати тобі життя, — скептично зауважив Ейрік.