20.2

Спочатку Ейрік застогнав. Очі розплющувалися повільно, важко — ніби повіки важили цілу тонну. Але варто було йому тільки побачити зовсім небагато через тоненьку шпаринку прочинених очей, як їх він уже розплющив повністю.

І закричав такою нецензурною лайкою, що навіть власниця таверни в моїй особі густо почервоніла.

Так, я примудрилася притягти мага в той самий занедбаний будиночок. Вікна в ньому були забиті, але із часом великі щілини утворилися в дошках. Я переконалася: всередині нікого не було. Відчинила двері лівою ногою і втягнула мага всередину.

Там навіть стілець був! Що дало змогу дуже зручно вмостити Ейріка і прив’язати шнурками від черевиків до ніжок. На перший час зійде, але потім треба думати, чим його прив’язати міцніше.

Я спершу навіть хотіла спробувати намагічити мотузку — найпростіше ж заклинання! Але побоялася. Навряд чи Ейріку сподобається, якщо поруч із ним з’явиться змія, отрута якась, або якщо мотузка зробиться із чогось… Що в нього зникає з важливих кінцівок.

— Марна, ти шо робиш, — вилупив очі Ейрік у марних спробах поворухнутися.

Але морський вузол мого п’ятиюрідного кузена ще ніхто так просто не розв’язував! Я навіть хмикнула. Шкода тільки, що ні свічок, ні світильників під рукою не було. Так би посвітила цьому… сектанту в обличчя.

— Правду мені кажи, — кинула йому й руки схрестила, — на кого молишся?!

— Марно, ти п’ян-трави об’їлася чи вкусив хтось?! — прохрипів Ейрік.

— Ти мені зуби не заговорюй! Я бачила все!

— Та що ти бачила, окаянна!

— Ознаки! — і палець догори підняла вказівний, та очі округлила.

Бо ознаки матінки всі збіглися з поведінкою верховного мага.

— Я не знаю, про що ти говориш, Марно, — стогнав він, — розв’яжи мене, нам бігти треба! Якщо нас спіймають…

— Хто нас спіймає?! — навіть тупнула я.

Взагалі не злилася, це було для більшого ефекту залякування. Щоб ось ікнув і зізнався. Так і так. Сектант. Каюся. Обіцяю виправитися після прибуття в маєток.

Або куди там відправляють сектантів на перевиховання?

— Же… — почав було говорити Ейрік, але зупинився.

Я примружилася.

— Ейріку, Ейріку, Ейріку, — я цокнула язиком і підійшла до чоловіка ближче.

Підняла його підборіддя двома пальцями й зазирнула в глибокі очі. Облизнула свої губи, перш ніж продовжити.

— Просто зізнайся мені й покінчимо із цим. Ти хочеш додому, я хочу повернутися у свою таверну. Просто почни говорити і все.

Кадик мага сіпнувся, дихання помітно збилося. Я бачила, як часто стали здійматися його груди, як розширилися зіниці, щойно я наблизилася. Так, усе сходилося. Він щось приховував і страх як не хотів, щоб я це дізналася.

— Не розумію, про що ти говориш, — прошепотів Ейрік.

Я знизала плечима.

— Ну що ж, якщо не розумієш, то я почекаю.

Сказала і плюхнулася трохи подалі просто на дерев’яну підлогу. З кошика дістала заздалегідь припасене зелене яблуко — а то вже й не пам’ятаю, коли нормально їла! Сиділа, склавши ноги під собою, і гучно гризла фрукт.

Десь вдалині ухнув пугач. Дивно. День же надворі.

— Чорт забирай, Марно, — зовсім перейшов на рик Ейрік, — можеш пояснити, що у твоїй голові пішло не так? Що ти думаєш, я приховую? Я скажу тобі все, тільки відпусти мене, благаю тебе! Нам бігти треба! Якщо нас спіймають…

— Та нікому нас ловити, Ейріку, тому що й погоні ніякої не було, правда?

І подивилася на нього хижо. Але цей міцний горішок не розкушувався.

— Погоня дуже навіть справжня була і є! Вони чудово ховаються, їх майже не видно, але я і мій… Кхм, я від них уже не вперше тікаю.

— І щоразу з яйцями?

Зовсім мене за ідіотку тримає.

— Ні, — ухильно відповів маг, — але були й інші причини.

Мені на це було нічого відповісти, тому я просто продовжила їсти яблуко. Кажуть, дізнаватися інформацію можна й через тишу. Нібито на винних вона сильно тисне, і зрештою вони починають усе розповідати… Уже не знаю, чи правду мені говорили в таверні — але спробувати можна було.

Хвилина йшла за хвилиною, і занудьгувала вже я.

І що тільки ці інспектори роблять, поки ось так «випитують» інформацію? Глянула на яйця в кутку й зовсім сумно зітхнула.

Може відпустити цього доходягу по гроші? А самій тут залишитися. Не приведе ж він свою зграю сектантів сюди?

Утім, може. Зі словами, що я тепер знаю занадто багато. Ні. Навіть махнула головою для більшої пильності. Здаватися не можна, як і відпускати Ейріка одного. Рано чи пізно здасться — коли їсти захочеться або яйця знову тріщати почнуть. То-то його в кімнаті тоді перекосило.

Я скоса глянула на мага. Сидів, зв’язаний по руках і ногах, голову опустив, приховуючи обличчя під завісою волосся. Заснув там? Але руки були занадто напружені як для сплячого. Задумався?