Розділ 20.

Гальмувати наш віз треба було зараз, інакше план мною був приречений на провал. Я все ж таки маленька дівчинка, а він… Я скоса глянула на свого супроводжуючого. Одним словом: велетень.

А в мене ще і два яйця, які якось рятувати треба.

— Ейріку, я більше не можу, — здавлено прохрипіла, і маг таки зглянувся, пригальмувавши коней.

Я ще раз подивилася в гущавину лісу. Будиночок був у видимій доступності. Його стіни виднілися за кронами дерев не так очевидно, як якби він був зовсім близько, але досить помітно, щоб до нього дійти. Або добігти. Доповзти теж бачилося цілком можливим. На вигляд… Метрів так сто.

Ейрік поплескав по спині обуреного коня і кивнув мені в бік лісових заростей.

— Тільки не йди далеко, добре? — кинув він.

Я вважала за краще не відповісти, щоби потім не свідчити проти себе ж!

— Обіцяю не підглядати, — підморгнув мені маг, мабуть, щоби переконати в праведності своїх намірів.

Я ніяково посміхнулася і зістрибнула з воза. Рухалася повільно і здавлено — ніби і справді було незручно. Або соромно. Навряд чи дами вищого світу розповідали Ейріку, як, коли і в яких позах відходили у своїх справах.

Я знайшла відповідні «кущики» і причаїлася. Насамперед потрібно було озброїтися. Чим можна вирубити двометрового накачаного, супер вродливого й сексуального верховного мага? Він же людина, врешті-решт, не перевертень. І не вбити б теж було непогано… Не дарма ж я його рятувала!

Я порискала по кущах і швидко знайшла корч або радше довгасту колоду, яка ідеально підходила для мого зловісного плану.

Причаїлася.

У повітрі стояв аромат втомленого лісу. Жовта трава колихалася під силою м’якого вітру, дерева шуміли. Птахів майже не було чути — ну воно й не дивно, раз господа сектантів була десь поруч.

Я тільки сподівалася, що в тому самому будиночку їх і не було, інакше довелося б мені туго. Але який інший вибір? Очима оглянула свою сукню, потерту від усіх поневірянь і пригод — жодних оборочок чи рюшиків, що могли б допомогти. Хіба що… Черевиками із зав’язаними бантиками я зішкребла землю.

Через добрих хвилин двадцять очікування Ейрік не витримав.

— Марно, з тобою все гаразд?

Я то сховалася за величезним кущем, ще й за виступаюче дерево засіла, щоб точно видно не було. А сама визирала з-за листочків акуратно.

Ейрік озирався на всі боки, але йти не поспішав.

— Марно, потрібна допомога?

Я все ще мовчала, і маг відчув недобре.

— Я йду! Вибач, якщо що!

Спершу Ейрік прибрав повислу гілку з величезними плодами, що ледь не вдарила його по обличчю. Потім став пробиратися між деревами. Ступав тихо, щоб не злякати неіснуючого нападника або грабіжника. Гілки ламалися під його кроками, й Ейрік опустив погляд, щоб обережніше вибирати маршрут.

Тут-то я його і зловила.

— Ааа! — закричала на нього і вдарила з усієї сили шматком деревини по лобі.

Пролунав звук вкрай характерний для удару чимось важким по чомусь порожньому, і величезне двометрове накачане, супер вродливе й сексуальне тіло верховного мага звалилося на м’яку пожовклу траву, що колихалася під силою м’якого вітру, доки навколо шуміли дерева.

Тепер діяти треба швидко.

Спочатку Ейрік застогнав. Очі розплющувалися повільно, важко — ніби повіки важили цілу тонну. Але варто було йому тільки побачити зовсім небагато через тоненьку шпаринку прочинених очей, як їх він уже розплющив повністю.

І закричав такою нецензурною лайкою, що навіть власниця таверни в моїй особі густо почервоніла.

Так, я примудрилася притягти мага в той самий занедбаний будиночок. Вікна в ньому були забиті, але із часом великі щілини утворилися в дошках. Я переконалася: всередині нікого не було. Відчинила двері лівою ногою і втягнула мага всередину.

Там навіть стілець був! Що дало змогу дуже зручно вмостити Ейріка і прив’язати шнурками від черевиків до ніжок. На перший час зійде, але потім треба думати, чим його прив’язати міцніше.

Я спершу навіть хотіла спробувати намагічити мотузку — найпростіше ж заклинання! Але побоялася. Навряд чи Ейріку сподобається, якщо поруч із ним з’явиться змія, отрута якась, або якщо мотузка зробиться із чогось… Що в нього зникає з важливих кінцівок.

— Марна, ти шо робиш, — вилупив очі Ейрік у марних спробах поворухнутися.

Але морський вузол мого п’ятиюрідного кузена ще ніхто так просто не розв’язував! Я навіть хмикнула. Шкода тільки, що ні свічок, ні світильників під рукою не було. Так би посвітила цьому… сектанту в обличчя.

— Правду мені кажи, — кинула йому й руки схрестила, — на кого молишся?!

— Марно, ти п’ян-трави об’їлася чи вкусив хтось?! — прохрипів Ейрік.

— Ти мені зуби не заговорюй! Я бачила все!

— Та що ти бачила, окаянна!

— Ознаки! — і палець догори підняла вказівний, та очі округлила.

Бо ознаки матінки всі збіглися з поведінкою верховного мага.