19.2

Ми сиділи на дерев’яному возі. Ейрік керував кіньми. Я тримала кошик і напружено думала.

Колись давно мама мені розповідала про сектантів. Це ті, кого потрібно остерігатися за будь-якої зустрічі! Встояти перед їхнім шармом практично неможливо, а тому потрібно тікати за першої ж нагоди.

Як же зрозуміти, що перед тобою магічний сектант? Я напружила думки, щоби пригадати всі настанови матусі.

Перше. Вони володіють магією.

Я скоса подивилася на те, як вправно Ейрік тримав поводи, але при цьому не користувався своїми здібностями. Це плюс. Ломки від відсутності магії в нього немає. Але сам-то він верховний маг, що теж списувати з рахунків не можна.

Друге. Вони постійно нервують.

— Переживаєш? — запитала я, оглядаючи колишнього з ніг до голови.

Кісточки на пальцях побіліли, губи підібгав, на лобі проступив піт. Я примружилася. Це нерви чи йому просто складно керувати кіньми?

— Звичайно… — коротко відповів він, тільки підтверджуючи мої підозри.

Правило третє. Сектанти впливають на твоє почуття провини і відповідальності. Природжені маніпулятори!

—… я не хочу, щоб із тобою щось трапилося, Марно.

Я сковтнула й непомітно відсіла якомога далі. Поки що три ознаки збігалися, але завжди залишалася остання. Оскільки суспільством засуджується подібне дійство, вони намагаються приховати інформацію про себе, спотворити й часто плутаються у власній же брехні.

Ейріку, у тебе буквально останній шанс довести мені, що ти не із цих слинявих.

Ми доїхали до перехрестя, яке розводило шлях у різні боки. Ще на під’їзді до нього я помітила вказівники. Один із них вів до Саудаллі, де якраз розташовувалася магічна Академія. Пам’ятаю, ми якось лежали з Ейріком на сіні — у вкрай непристойних позах і з іще непристойнішими помислами — і розмовляли про майбутнє та сім’ї одне одного. Тоді він мені сказав, що живе недалеко від Академії.

Значить, за такою логікою, ми мали б повернути праворуч. Уперед шляху не було, назад — столиця.

Єдиним неправильним вибором був би поворот ліворуч, який вів у найбільш пустельні землі.

Тобто ні, це не були території пісків і відсутності людей через агресивну погоду — скоріше безмежні гори й ліси, куди мало хто їздив через сильні зарості. Навіщо потрібно потикатися в цих напівджунглях, коли є свої відмінно розвинені і відбудовані міста?

Тож я заплющила очі і приготувалася відчути потрібний поворот. Якщо Ейрік зараз візьме праворуч, то все гаразд. Якщо ж…

Звісно, ні матінка, ні боги цього світу, ні навіть прокляті казки про драконів не допомогли моєму бідолашному колишньому, що вочевидь став жертвою якогось велетенського дядька, що поглумився над його довірливою натурою! О горе мені, горе! Зустрічалася і була безмірно закохана в сектанта!

Ейрік повернув ліворуч.

— Ти живеш у тих землях? — ледь чутно пискнула я.

Бо ні, там не було ні міст, ні будинків на найближчі сто кілометрів. А Ейрік чітко сказав, що його маєток десь поруч.

Звісно ж! Якщо під маєтком він мав на увазі гніздо розпусти і тліну.

— Не любимо сусідів, — м’яко усміхнувся Ейрік, але поводи помітно стиснув сильніше.

Тобто хвилюється. Я почала згадувати, що ж матінка говорила на випадок, якщо сектант таки знайшов мене і вирішив привести до себе. Щось же можна зробити! Вони чарівні, шалено сексуальні — я навіть глянула на м’язи мого колишнього, які виднілися крізь сорочку, — але немає в цьому світі нічого непереможного.

«Запам’ятай, Марно, їх головне не злити». Із цим буде складно, матусю, бо Ейрік навіть у здоровому своєму стані часто доводив мене до сказу. І дратувалася вже не одна я, а й він сам.

«Постарайся втекти за першої ж нагоди».

— А довго нам ще їхати? — я вся стиснулася і втягнулася всередину сукні. Ніжки схрестила й руки поклала на коліна.

— Не понад годину, — він скоса подивився на мене, — а що?

— Я просто… У туалет хочу.

— Марно! — Ейрік невдоволено похитав головою. — За нами погоня, а ти потерпіти годинку не можеш?

— Дівчаткам не можна терпіти!

Цього матінка мене теж навчила. За що їй величезне надлюдська вдяка — стільки, скільки разів вона повторювала істини мені в голову, і не злічити. Тепер усе пам’ятаю.

Ми завернули в гущавину лісу, де я могла б звільнити свій зовсім не заповнений сечовий міхур. Їхали ще з добрих п’ять хвилин, поки Ейрік приговорював, що потрібно вибрати більш приховане місце — щоб ніхто не застав нас зненацька.

А я краєм ока запримітила покинутий будиночок у глибині лісу.