Розділ 19.

Сама ж я активно роздумувала над тим, як би зробити ноги. І руки. З іншого боку… Я криво подивилася на свого недолугого колишнього. Він же пообіцяв мені оплатити яйця. Ну використає їх у своїх темних справах — мені яке діло?

Головне, щоб мене не вплутував. А ось тут віри було зовсім мало.

Уздовж помаранчевої бруківки ми добігли до просторої площі, на якій у ряд вишикувалися різні вози — з поводирями й без, із запряженими кіньми й навіть дерев’яні вози, які стояли поодинці.

На нас озиралися з непідробним інтересом. Відверто роздивлялися Ейріка, потім мало не пиляли поглядом кошик у моїх руках. Я навіть стиснула його міцніше.

— Іди сюди, — смикнув мене маг у бік найближчого воза з тканинним верхом.

Від нього виходив аромат прянощів і булочок. Явно візок пекарні, або ж той, яким пекарі часто користувалися. Всередині їхати буде приємно, але є ризик, що сусідити буду з тарганами.

— Скільки? — Ейрік різко сіпнувся до того, що завідував цим самим возом.

— Тридцять.

Скільки?! Я аж позеленіла від таких розцінок. Тридцять золотих?! Та він що, зовсім совість втратив — за цю колимагу стільки?! Та за такі гроші таргани всередині мають танцювати польку, причому з оркестром.

— Мені без супроводу, — здається, Ейрік теж сторопів від такої ціни.

— Із супроводом вісімдесят.

Торгуватися і сперечатися із цим вельми неохайним, манірним і відверто повненьким чоловіком я не хотіла. Подивилася на нього зарозуміло, хмикнула й підняла носик.

— Ходімо звідси, верховний маг, — це я так до Ейріка звернулася, — судячи з усього, нас тут за ідіотів тримають. Я б звернулася до його прямого конкурента.

І потягнула Ейріка за собою. У мене в голові це виглядало максимально театрально — візник мав ось уже зараз кинутися до нас у ноги і благати скористатися його возом. Навіть безкоштовно! Навіть ні — він доплатить! Усе, аби тільки такі високопоставлені особи зійшли до користування його послугами.

Але щось і мерзенний дядько не поспішав, і до конкурента ми вже підійшли ближче.

Його візок пахнув не так приємно — спітнілими ногами. Явно великим складом їхали, ще й довго. Але якщо привідкрити тканинну завісу, то є шанс не померти від смороду.

— Скільки? — я кинула першою, усе ще не втрачаючи амплуа скривдженої високопоставленої особи.

— Тридцять п’ять.

— Та ви що, страх і совість зовсім втратили?! — я почала голосити вже зовсім відверто. — У того дядька візок хоча б булочками пахнув! А у вас шкарпетки та піт смердючий, ще піди заражуся чим!

На що дядько з воза фиркнув і подивився на мій кошик гнітюче. Похитав головою.

— Хочете дешевше — беріть без верху й коней.

— Як же візок їхатиме без коней? — я фиркнула.

Таким темпом простіше пішки дійти буде. Щоправда, ще хороше питання — куди. Але цю проблему вирішила залишити на потім.

— Скільки без верху з кіньми? — зціпивши зуби запитав Ейрік.

Мабуть, із грошима в нього зараз було непереливки. Усі маги зберігали заощадження в банку, але там і черги величезні, й обіди постійні, тож швидко зняти золото не вийде. А параноїдальний сектант щосили озирався і намагався швидше злиняти з міста. Навряд чи він мріяв про похід у банк.

— Двадцять.

— Беремо.

— Без коней буде п’ятнадцять, — хмикнув візник, — а ви, містере, з вашою магією…

— Я сказав беремо з кіньми, — ледь не проричав Ейрік у відповідь.

Візник підняв руки догори й додав щось на кшталт незадоволених клієнтів, коли він їм копійку зберегти намагається.

Варто зазначити, Ейрік справді був на мілині. Усі кишені вивернули й нашкрябав ледве дев’ятнадцять золотих і пару срібників. Якби не мої випадкові запаси, довелося б і без коней брати.

— Вибач за це, — уже у возі пробурмотів він, — просто якщо ми затримаємося…

— Не страшно, — я відмахнулася, — але тобі все одно рано чи пізно доведеться зайти в банк.

— Не доведеться, — піддав поводами Ейрік, — у мене в маєтку золота багато.

Й ось щось мені в його голосі не сподобалося.

Та й у промові теж. Хто зберігає велику кількість грошей у себе вдома?