Розділ 18.

— А як ми вийдемо? — із жахом запитала я в Ейріка.

Він помітно вкусив собі губу, облизав її і витер тильним боком руки неіснуючий піт із чола. Потім вручив мені кошик із яйцями й наказав стояти біля протилежної стіни. Я слухняно пройшла в той бік і швидко накинула на себе плащ. Хотіла бризнути в обличчя водою, та глечик занадто далеко стояв.

Сам Ейрік якісь руни почав вимальовувати, та заклинання шепотіти. Навколо нього з’явилося магічне коло, вітер піднявся як під час шторму.

Я ж продовжувала стояти в кутку, сподіваючись, що в мого колишнього є якийсь більш здоровий план, ніж закликати морський бриз до нас у кімнату.

План таки був, але включав він щось потужніше, ніж приємний вітер. Ураган. Величезну повітряну стихію, яка просто вибила двері в протилежний бік. З гуркотом вони вдарилися об стінку в кінці коридору.

— Швидше, поки вони не прийшли до тями! — крикнув Ейрік і смикнув мене за руку.

Ми побігли. Пролетіли коридор із відлетілими дверима й кинулися на вихід із готелю.

— Матильдо, буду винен! — крикнув він жінці на виході й кинув важкий мішок із грошима.

Тут-то і стався перший тривожний дзвіночок, який змусив мене сумніватися в діях Ейріка. Точніше — у його адекватності. Що він буде винен, якщо вже розрахувався за все? Чи господиня готелю зняла б з Ейріка гроші за погром, який влаштували його переслідувачі?

Ця думка потягнула за собою іншу — а як переслідувачі взагалі пройшли повз здивовану Матильду, впізнали кімнату, у якій ми лишалися, і не винесли її під три чорти, щоб ми не втекли, а галантно постукали?

Ми вже досить довго бігли містом, але жодного натяку на погоню і не було. За нами ніхто не мчав. Й або я могла повністю повірити своєму колишньому, і від нас просто відстали, або…

Погоні  від початку не було.

Але до чого тоді цей театр? Я уважно дивилася на мага. Обличчя біле, губи щось шепочуть увесь час, смикається і параноїдально озирається. Потім я згадала, як він відреагував на новину, що дракони скоро вилупляться.

Може, Ейрік вступив у якусь секту? Проводять свої моторошні експерименти, органами обмінюються. Або що там зазвичай роблять, у сектах цих.

Мама мені завжди на них скаржилася. Казала, що вони дикі якісь. У небо дивляться, рот відкривають, що слина тече — і так годинами стояти можуть. А потім знову щось обговорюють і якісь свої магічні сітки плетуть. Що з них узяти то. Сектанти.

От тільки я ніколи не думала, що Ейрік міг бути серед них. Чи використовували вони яйця для створення своєї забороненої магії? Тоді це б пояснювало його раптовий страх пов’язаний із вилупленням. Йому потрібні були сирі яйця… Не, еее, приготовлені?

Одним словом, треба було брати справу у свої руки.

— Ейріку, а куди ми біжимо? — ніби ненароком запитала я.

Що було б цілком собі природним запитанням після погоні чорт знає куди.

— До мене в маєток, — відповів він, — тут недалеко, одразу за містом у лісовій гущавині. Можемо взяти віз і бути там уже за кілька годин.

Ага, біжу, волосся назад. У темний ліс. З потенційним сектантом.

— Звичайно! — надто бадьоро відповіла я.