Розділ 17.

Але вночі тріск повторився. Причому цього разу він був гучнішим — я миттєво розплющила очі.

Те, на чому я лежала… Було підозріло м’яким і приємним на дотик. От тільки якщо повести рукою трохи в інший бік, то якось твердо.

— Матір божа, — я зашипіла на саму себе й тут же прикрила рот долонькою.

Я спала на Ейріку! Він зручно влаштувався на подушці, заклавши руку за голову, і тихо сопів. Я ж безсоромно, безсоромно — як остання дівка, з якою навіть Сігрід не стала б водитися — лежала в нього на грудях. Ще й мацала!

О горе мені, горе! Якщо матінка дізнається! Ах, якщо батенька почує! Ганьба мені до кінця днів — ганьба! Той самий троюрідний дідусь, який залишив мені свою таверну, у труні, ймовірно, перевернувся.

Я тут же встала і відсунулася від мага якомога далі. Зрештою, якщо не спійманий — не злодій. І якщо він сам не помітив, як я спала на ньому, то… Ніхто не дізнається. Правильно. Я навіть кивнула собі.

І тоді тріск повторився, нагадавши про причину мого раптового пробудження. Яйця. Звук виходив від них.

Від моїх кроків дерев’яні мостини зрадницьки скрипіли, тож я просувалася повільно, весь час озираючись через плече. Але Ейрік навіть носом не повів. Спав як убитий. Зачекайте. А раптом реально вбитий?!

Ні, дурниці. Дихає ж он. Груди здіймаються. Великі, сильні, міцні… Ох, щось зовсім не туди мене несе. Це все через те, що мацала.

Біля самих яєць я вже була добряче виснажена думками, фантазіями й переживаннями. Торкнулася смарагдової шкаралупи і прислухалася. Тріска не було. Може, здалося?

І тоді він повторився — прямо мені в руку. Різкий і цілком відчутний удар.

— А… — я хрипнула, а потім закричала на всю горлянку: — Допо… можіть? Ейріку! Ейріку, прокидайся, маг проклятий!

Він, звісно, одразу ж розплющив очі й кинувся до мене — от тільки я чоловіка випередила, на повній швидкості застрибнувши йому на руки. Здається, він охнув від несподіванки. А я впилася йому в шию, щільно заплющила очі і притулилася ближче.

— Марно, я ж нічого не бачу, — Ейрік намагався виплюнути моє волосся, що обвило його обличчя, але я, перелякана до чортиків, абсолютно його не чула.

Минуло кілька хвилин, перш ніж у мага вийшло відліпити мене від себе й оцінити обстановку в кімнаті. Стіни на місці. Стеля теж. Ворогів начебто немає, я — жива й начебто навіть не поранена.

— Що сталося? — із втомленим видихом вимовив він.

— Яйця, — я ткнула пальцем, — вони ворушилися…

— Про що ти говориш, Марно, ці яйця…

І тріск повторився. Очі Ейріка зі звичайних і навіть трохи сонних раптом стали розміром із дві половинки місяця. Рука повільно зіскочила з моєї талії. Він зробив крок. Потім другий. Потім підбіг до яєць і торкнувся їхньої шкаралупи. Провів кілька разів у різні боки.

— Дракон… скоро вилупиться, — майже сакрально прошепотів він.

Я тільки знизала плечима.

— Знижку із цього приводу робити не буду.

Ейрік незадоволено зиркнув у мій бік і знову обернувся до яєць. Чесне слово, чого він завівся то так? Несподівано, звісно, не сперечаюся, але навряд чи це така дивовижна справа — що з яєць хтось та вилупиться.

— Невже ти віриш у казки, що новонароджений дракон зможе перетворитися на людину? — я хмикнула.

А Ейрік продовжував лагідно потирати яйця — спочатку одне, потім друге, потім ледь не бавився ними з боку в бік. Мені щось стало ніяково.

Я забралася назад у ліжко, загорнулася в ковдру як у кокон і спостерігала за тим, як Ейрік нашіптував щось яйцям. Дивний він усе-таки. Невже із чорного ринку не міг десяток таких накупити? З його-то багатствами і дружбою з принцом.

Може і справді вірить у легенду? Мріє відродити драконів.

Так я і заснула, спостерігаючи за його напівбредовими танцями навколо своїх яєць.

— Марно, вставай.

Ось це була зовсім не та фраза, яку я хотіла чути. Відштовхнула від себе чиюсь наполегливу руку, перевернулася на інший бочок. Зараз би знову повернутися у свій прекрасний сон, де я від душі об’їдалася лобстерами, які мені приніс симпатичний дворецький.

— Марно, нам час бігти.

Дуже складно бігти, коли м’яка ковдрочка так обіймає, пестить у всіх пристойних і непристойних місцях, а ти бачиш двадцять п’ятий сон.

— Матусю, ще п’ять хвилин, — пробурчала я під ніс.

— Марна! — голос належав аж ніяк не мамі, і від різкого тону я майже підлетіла з ліжка.

Це був Ейрік. Повністю одягнений і зібраний, він стояв напівприсівши й постійно озирався через плече. Камін було погашено, прозорі стіни знову стали дерев’яними.

— До чого поспіх-то? — я сонно протерла очі.

— Нас знайшли. Я чув браконьєрів.

— Як ти зрозумів, що це браконьєри? Я тут нікого не бачу, — скептично зазначила я.

— Потім посперечаєшся, Марно, одягайся, — і кинув у мене похідний плащ, який я скинула перед сном.