Розділ 16.

Готель, чи то радше заїжджий двір, здався мені доволі пустельним, як для того, де лишалася лише одна кімната вільною. Половиці скрипіли, килимки біля дверей були вкриті тонким шаром пилу.

Не те щоб тут не прибирали — я не бачила ні павутиння, ні інших слідів ледачої прислуги. Швидше складалося враження, що тут зустрічалося не так багато гостей.

Ейрік повів мене в кінець коридору на другому поверсі. Там, через три повороти кривого ключа в замку, ми змогли відчинити двері в простору, нехай і темнувату кімнату. У центрі стояв великий камін і дрова поруч. Хто хоче — розпалить сам. Маленьке віконце височіло над ліжком.

— Так гарно при вході було, і тут…

— Ти хочеш вікна? — Ейрік повернувся з якимось підозріло загадковим виразом обличчя.

— Не буду скаржитися, — тут же посміхнулася, — адже ми тут уже за моєю забаганкою, тож…

— Я запитав про інше, Марно. Ти хочеш?

І чомусь від його голосу і від того, як упевнено й серйозно він запитав, усередині все аж завмерло. Серце стукало скаженим птахом, думки остаточно сплуталися. Я сильніше стиснула ручку кошика й облизала губи. Очі розплющила, а слова сказати не могла.

Ейрік хмикнув і почав щось шепотіти, не відриваючи від мене погляду. Його звабливі очі пестили мене, грайливо торкалися кінчика носа, опускаючись до губ, поки сам маг зачитував заклинання. Чи це все було лише частиною його магії? І я просто піддалася чарам, тоді як сам Ейрік дивився не на мене аж ніяк, а на щось більш… мирське?

Туалетну чашу. Кочергу.

Тим часом Ейрік завершив читання заклинання, згорнув руки в якусь подобу ієрогліфа і відвернувся в бік протилежної стіни. Щось скрипнуло і гримнуло, коли дерев’яні несимпатичні зруби почали розчинятися, перетворюючись на скляну перешкоду.

— Ти… розчинив дерево? — я ахнула.

— Воно тут зі спеціального матеріалу, помацай, — він підкликав мене ближче до ліжка, де лише за кілька сантиметрів від подушки можна було доторкнутися до шорсткого дерева зі слизьким відчуттям на шкірі.

Хоча варто було мені прибрати руку від стіни, як вона виявилася сухою.

— Дива, — я здивовано подивилася на власні пальці.

— При впливі з магією цей матеріал стає прозорим, — Ейрік підійшов ближче, ледь не торкаючись своїми грудьми моєї спини. — Тримається до восьми годин.

Я обернулася і мало не врізалася в самого мага. Тепло його тіла миттєво огорнуло моє, руки були за лічені сантиметри від обличчя, а губи… Мені здалося, чи Ейрік нахилився нижче, щоби бути ближче до мене? До мого обличчя? До…

Я ніяково прокашлялася і усунулася. Надумую собі всякі дурниці.

Час наближався до ночі, і мені подумалося, що треба б розстелити ліжко й підготувати себе до сну. Підлога в кімнаті виявилася не такою м’якою і приємною — звичайні дерев’яні мостини.

Я скептично подивилася на мага шляхетної крові й подумала, як довго він буде нити після ночі на твердій підлозі. Але й самій мені теж пробувати цей неймовірний досвід не хотілося. Так і стояла посеред кімнати, втупившись у підлогу.

Ейрік, мабуть, почав про щось здогадуватися, оскільки перетягнув килим до самого каміна й кинув на нього подушку.

— Чудове місце для ночівлі! — він намагався звучати оптимістично, але звучало паршиво. У його голосі відчувалися нотки відчаю. І в мою світлу голову прийшов розкутий план.

— Раз тебе все влаштовує, то супер! — вигукнула я і плюхнулася на ліжко. — Я тоді займу це м’яке ложе. Зізнатися, мені одній воно здається завеликим, але якщо тебе влаштовує килимок…

Ейрік подивився на мене зневажливо. Буркнув собі щось під ніс і склався в три погибелі, щоб розвести вогонь. Кумедні все-таки люди — маги. Начебто великі й сильні, а коли справа доходить до звичайних повсякденних завдань, то гірші за дітей нерозумних.

Я скинула черевики, лягла на живіт, задерши ноги догори, і дивилася, як пихтів маг над занадто великим поліном. У другій руці він тримав якусь подобу трута.

— Що ти робиш, окаянний? — через п’ять хвилин його пихкання запитала я.

Запитала щиро, майже із заступницькою посмішкою людини, яка все розуміє і навчена життям.

— Розводжу вогонь, хіба не видно?

— Ти — маг, Ейріку. Якщо раптом забув.

Здається, сам Ейрік нічого подібного не забув. Подивився на мене злісно, видихнув так, що губи в трубочку склалися і знову повернувся спиною. Цікаво.

Я підвелася і підійшла ближче. Пальцями ніг заривалася в м’який килим на підлозі.

— Ти не можеш вогняну кулю змайструвати?

— Не можу, — пробурчав Ейрік і важко видихнув.

Очевидно, робота з трутом у нього йшла жахливо. Я забрала в нього підручні засоби й почала розводити сама, як уміла — потерти гілочки, подути гарненько, і повторити, поки не вийде.

Через десять хвилин моїх старань у каміні палахкотів приємний зігрівальний вогонь.

Ми сиділи поруч один з одним у повній тиші.

— То чому ти не можеш вогонь чаклувати? — в очах Ейріка відбивалися язики полум’я, але він сам виглядав завороженим, майже зачарованим цим рухом стихії. — Пригадую, на курсі ти був найкращим магом.