Розділ 15.

Шлях я пам’ятала дещо смутно, але покладалася на свою внутрішню пам’ять. Зрештою, я не так далеко відбігла від того замку. Основним проспектом і потім — углиб одного з провулків.

Побачивши ті самі двері, де я зустрілася з мадам, пройшлися мурашки по шкірі. Але цього разу двері були зачинені, та й сам провулок помітно пустував.

— І це тобі здалося безпечнішим за замок? — пробурмотів Ейрік, з неприхованою огидою роздивляючись провулок.

— Тут мені не обіцяли стерти пам’ять, — тихо нагадала я.

Ми йшли далі вглиб. Я точно пам’ятала, що поворот там був праворуч, от тільки… Скільки б не повертали, а тієї самої купи сміття я не бачила. Усередині піднялося хвилювання. Невже хтось знайшов? Забрав мою коштовність? Невже я їх загубила?

— Якщо хочеш, ми можемо зілля пошуку… — раптом запропонував Ейрік, коли я підняла нагору руку.

Того разу я орієнтувалася виключно на нюх, а не на зорові якості. Одразу відкинула всі нечистоти, ароматні парфуми і стала концентруватися на чомусь приємному. Тоді хтось готував чи то кашу, чи то щось надто дитяче — тож я і пішла в тому напрямку.

— Марно…

— Сюди!

Я кинулася в бік трохи підгорілої гречки, що долинала вдалечині. Такий запах неможливо ні із чим сплутати, та і пропустити, загалом, теж — а в цьому провулку, як мені здалося, сімей із дітьми було не так багато.

Я не прогадала. Уже на наступному повороті ми натрапили на те саме сміттєзвалище, у яке я з посмішкою до вух запірнула сама. Там між учорашніми риб’ячими недоїдками, кісточками плювокрилів і шкіркою картоплі був захований рідний кошик із двома смарагдовими яйцями.

Коли я обійняла їх, то відчула себе чи не найщасливішою на планеті.

— У тебе все гаразд? — не особливо впевнено запитав Ейрік.

— Чудово! — я виринула зі сміття, переможно стискаючи в руках кошик.

Поки вилазила з купи сміття, помітила відчинене вікно в будинок тієї самої сім’ї, яка послужила для мене орієнтиром. Красива, трохи повненька жінка накривала на стіл і з посмішкою щось розповідала. Спершу я подумала, що це було її дітям — але за мить до неї ззаду підійшов чоловік.

Він нахилився до її вуха й щось прошепотів. Жінка тут же закусила губу, почервоніла, а чоловік потягнувся до подолу її сукні…

До Ейріка я підлетіла червона як помідор.

— Що сталося?

— Тепер я знаю, чому в них стільки дітей, — пробурчала собі під ніс і ледь не побігла геть із того провулку.

Повертатися до замку не хотілося зовсім, але Ейрік мав рацію — розгулювати з такою коштовністю містом не можна. Я йшла й методично закушувала губи.

— Тебе знову щось гризе.

— Це так помітно? — я скоса подивилася на мага і важко зітхнула. — Я розумію, що це звучить по-дитячому й нелогічно, навіть небезпечно, але я зовсім не хочу повертатися в замок.

— Там безпечніше, — резонно зауважив Ейрік.

— Я знаю. Тому й кажу, що це звучить по-дитячому, просто… Почуття таке, знаєш.

Ейірк мовчки йшов поруч, коментувати не став. Та й що тут скажеш? Ой, Марно, твої почуття занадто дурні й наївні? Або навпаки — так, до цього треба ставитися з усією серйозністю, тож наразимо наші життя на небезпеку? От і йшла я далі, просто похнюпивши голову.

І яке ж було моє здивування, коли замість замку ми пішли в протилежному напрямку.

— Але як же… — пробурмотіла я, завмерши на місці.

Може я дорогу переплутала? Я обернулася. Ні. Он замок виднівся в зовсім іншому від нас боці.

— Є одне місце, яке за безпекою не відстає від замку, але тобі там більше сподобається, — загадково відповів Ейрік.

Я закусила губу. Чи міг він намагатися провести мене? Завести в пастку? Але в замку це було б простіше — до чого такі складнощі? Хіба що… Сказане ним було дійсно правдою.

— Ти скажеш, що це за місце?

— Ні, це буде сюрпризом.

Ведена природною цікавістю і найсильнішим бажанням вірити словам непристойно красивого мага, я не стала чинити опір. Ми йшли вздовж широких вулиць майже спокійно. Ті, хто обертався в бік мого кошика, щойно побачивши Ейріка, одразу ж відверталися і ледь голову не ховали.

Його явно знали й боялися. Може й поважали, звісно, але в повітрі відчутно витало почуття страху.

Ми вийшли до порту. Тут і там з’являлося все більше ящеролюдей, повсюдно розносили рибу й лаялися так, що навіть мені з моїм сільським оточенням було дещо ніяково. Говорили ж, що матроси — найзавзятіші матюкальники. Я-то думала, що перебільшували.

Ейрік повів мене на пірс, звідки ми спустилися вниз до води.

— Ми попливемо на човні? — поцікавилася я, розглядаючи рибальські суденця.

Їх було небагато, та й вечірній час передбачав закінчення риболовлі.

— Ні, — з лукавою посмішкою відповів маг, і завернув кудись за ріг.

Я поспішила слідом. Там до моєї цілковитої несподіванки розташовувалися дерев’яні двері. Я б сказала в нікуди — та це не було б правдою. Просто кімнатка навряд чи була більшою за півтора метра. Квадратик такий. Гробик практично.