Розділ 14.

Відповісти Ейріку мені було, відверто кажучи, нічого. Усі слова, що так хотілося сказати, послужили б мені на шкоду. А потрібних я поки що не придумала. Тому просто стояла, втупившись у підлогу й ховала погляд.

Ейрік підійшов ближче й торкнувся двома пальцями підборіддя. Я відмахнулася.

— Мені здавалося, ми знайшли спільну мову? — тихо запитав він.

Обличчя я не бачила, але цілком могла собі уявити. Брови, мабуть, підняв, губи підібгав так ображено. Як так то, його, великого мага, не хотіли слухати! Не хотіли дати підчистити свою пам’ять!

— Навіщо ти переніс мене сюди? — замість відповіді я поставила запитання і підняла очі на нього.

Це було частиною моїх переговорів, звісно, але мені й самій до жаху хотілося дізнатися правду. Чому? Чи справді планував накласти забуття? Чи не простіше тоді було дати перевертням розтерзати мене, а самому втекти з яйцями?

Неприємна здогадка кольнула серце. У носі защипало.

— Тут найбезпечніше, — не кліпаючи відповів він, — ніхто не посміє напасти на замок, а значить не чіпатимуть ні тебе, ні яйця.

— Звісно, крім самого принца. — Я майже розсміялася йому в обличчя.

— Про що ти?

Чудово. Ейрік вдавав із себе дурника.

— Я все чула, можеш перестати прикидатися. Принц Вестгейрмунд особисто запропонував розправитися зі мною швидко. — Я навіть відійшла вбік, так розійшлася у своїй жестикуляції. — Накласти забуття на дівчинку з минулого, охоронця приставити й пару золотих. Серйозно, Ейріку, це низько навіть для тебе!

І відвернулася. Сльози раптом бризнули з очей від нахабної зради й образи. Ні навіть, із жалю до самої себе! Це ж треба було! Один раз кинув без адекватних пояснень. Не минуло й десяти років, як зрада знову стукала у двері. Тільки цього разу я б мала бути обачнішою!

— Ця розмова не призначалася для твоїх вух, Марно, — холодно відповів Ейрік. — Що ще ти почула?

— Нічого. Що твоя мама розлютилася б, — я їдко посміхнулася. — Начебто дорослий маг, а все ще слухаєшся батьків?

— Я не… — Ейрік до скреготу стиснув зуби. — Не важливо. Ти чудово вмієш підслуховувати чужі розмови, от тільки краще б робила це до кінця.

Гаряче дихання майже торкалося моїх губ — так близько маг підійшов до мене. Стежив за кожним моїм рухом. Я шмуркнула носом.

— Слухала б, коли я сказав принцу, що не збираюся накладати на тебе забуття, наприклад. Що краще домовлюся з тобою. Що ти — не дурна неосвічена дівчинка, і що ти точно знаєш, як тримати язик за зубами.

Його руки лягли на мої плечі. А мене мурашками пробрало. Бо сцена була аж ніяк не романтична, і такий контакт… Здавався якимось чужим. Я знову ухилилася, відкинувши його руки вбік.

— Як я можу вірити твоїм словам? — тихо запитала я.

— Я щойно відвалив за тебе тисячу золотих, Марно. Якби збирався накласти забуття, то сторгувався б до більш адекватної цифри.

Що ж, це звучало досить вагомо. Я ніяково закусила губу. Дуже сильно захотілося раптом опанувати заборонену магію часу, щоб відмотати до того моменту, коли я підслуховувала розмову. Пішла б пізніше — може і справді, заощадила б пару-трійку нервових клітин?

— Більше не роби таких дурниць, добре? — уже спокійніше запитав маг. — Я мало з глузду не з’їхав, коли зрозумів, що ти не в замку.

Я невизначено повела плечем. Ще відкрите питання, як саме Ейрік мене знайшов. І чомусь зовсім не хотілося насправді дізнаватися ці методи.

— Яйця відібрали торговці?

Ось ми й підібралися до найголовнішого питання, яким я збиралася торгуватися. Ось тільки в моїй голові наша суперечка мала закінчитися перевагою на мій бік, де я б продовжувала наїжджати на Ейріка, а не… Трохи шкодувати, що діяла поспішно.

— Ні, — буркнула під ніс, — але тобі я їх теж не віддам.

Маг стомлено хмикнув, але усмішка промайнула на його губах.

— І що ти з ними робитимеш? Поки вони в тебе, за тобою весь час буде полювання.

— Знаю, — я склала руки замочком і подивилася Ейріку в самі очі. — Я продам їх тобі. За шість тисяч золотих.

Потім задумалася. Загалом, це було б не дуже чесно, з огляду на те, що моя свобода була викуплена за справді велику суму. І він мав рацію, коли казав, що міг сторгуватися і не йти в мене на поводу.

— За п’ять, — поправила саму себе, — тисячу ти вже сплатив, коли…

Наступні слова давалися особливо важко.

—… дякую, що врятував, Ейріку.

— Нема за що, — маг зробив крок назад і простягнув руку, — укладемо договір, Марно. Ти мені — два драконячих яйця. Я тобі — п’ять тисяч золотих. І поруч буду, доки ти не вирішиш, куди їх заховати чи на що витратити. А то з такою сумою…

— Зрозуміла-зрозуміла, — відмахнулася і міцно стиснула його руку своїми пальцями.

На диво було тепло і приємно. Моя маленька долонька легко вміщалася в його. І відчувалася… Як на своєму місці. Ейрік підозріло довго не випускав мене зі своїх рук.