Розділ 13.

Ситуація капут. Від чого бігла, до того потрапила за тисячу сто п’ятдесят золотих. Здається, моє обличчя перекосило цілком помітно, оскільки радісна усмішка на обличчі Ейріка миттю зникла.

— Ваш товар, — буркнув охоронець, — бажаєте провести до дому чи ви тут?

Що саме «ми тут» охоронець не сказав, але можна було припустити, виходячи з оформлення кімнат. Навіть не хотіла думати, що могли б зробити інші «покупці». Цей хоча б… Не насправжки купував. Не насправжки ж?!

— Я сам, можете йти, — махнув Ейрік і здоровань зник.

Дівчата скупчилися, голову опустили й тихо плакали. Я закотила очі.

— Дорого заплатив як за ту, кому пам’ять стерти хочеш, — я пирхнула й руки схрестила.

Злилася, звісно, не по-справжньому. Потрапити до Ейріка було куди приємнішим злом. Так, за порятунок він, найімовірніше, вимагатиме яйця, після чого спробує накинути заклинання забуття. А я не настільки наївна дурепа, щоби повестися на його слова двічі. Виторгую собі шлях. Інша біда — дівчатка.

Я кинула погляд на сусідок, які плакали і ледь не тремтіли.

— Як вас звати? — запитав Ейрік, геть проігнорувавши моє запитання.

Звертався до моїх соратниць по камері.

— Вільветта, господарю, — махнула перша.

— Карін, господарю, — друга.

— С… Стейсі, — ікнула третя і отримала одразу ж агресивний стусан у бік від тієї, що голосніше за всіх виступала. Мабуть, поправила молодшу, щоб та додала, — господарю.

Ейрік важко видихнув і встав із дивана. Підійшов до нас ближче. Обличчя серйозне, напружене — від тіні усмішки не лишилося і сліду. Навис над дівчатками, які аж зіщулилися від страху.

— З вами щось робили? — тихо-тихо запитав він.

І хоч і не уточнював, про що йшлося, але ми зрозуміли.

— Ні, ми чисті, — впевнено кивнула Вільветта, — уміємо й мити, і прати, і прибирати, тільки не вбивайте, господарю.

Вона хотіла кинутися до нього в коліна, але Ейрік вчасно підхопив її і акуратним рухом руки змусив випрямитися.

— Вам є куди йти?

Такого запитання три дівчинки не очікували зовсім.

Підняли свої заплакані очі. Стейсі, не соромлячись, витерла соплю, що висіла на носі, рукавом.

— У мене й Карін є батьки, просто з бідних, господарю, — кивнула Вільветта, — а от Стейсі…

Та, до речі, зовсім не чула слів Ейріка. Просто дивилася на нього закоханими очима і віями змахувала. Руки теж склала так будиночком, ось-ось, мабуть, молитися на нього почне.

— Добре, тоді ми відвеземо вас додому, — маг кивнув двом дівчаткам, — а зі Стейсі що-небудь придумаємо. І, будь ласка, перестаньте називати мене вашим господарем, оскільки рабство в нас проти закону і ви — вільні особистості. Я поверну вас додому й надалі будьте обережнішими. Не ходіть у всякі підозрілі місця.

Ейрік повернувся назад до диванів, де лежав його плащ, потягнувся, щоб вдягнути його, коли Вільветта невпевнено запитала:

— Чому?

— Чому заборонено рабство? — не зрозумів Ейрік.

— Чому ви заплатили за нас шалені гроші й нічого… Не хочете робити, — й очі відвела, густо почервонівши.

— Тому що мене боїться, — я навіть не стримала хитру посмішку, — я, знаєте, таку мікстурку намішати можу, що навіть такого бика звалить.

А потім, щоб остаточно вразити дівчаток і запам’ятатися їм істинною героїнею, підійшла до Ейріка і сперлася на нього, немов на тумбочку. Він, звісно, зиркнув у мій бік із підозрою, от тільки непристойно довго дивився на губи. Потім очі спустилося нижче.

— Навіть не смій дивитися, куди не прошено, шановний, — зашипіла на нього.

— Ти — моя коштовна власність, куди хочу, туди й дивлюся.

— А як же пишномовні промови про протизаконність рабства?

— Тобто замах на верховного мага тебе ніяк не бентежить?

Наші суперечки перебило тихе хихикання. Ми вмить замовкли й перевели здивований погляд на Стейсі. Вона, з усе ще мокрими від сліз щоками, щосили сміялася, марно намагаючись притупити звуки руками.

Боже, ну дитя ж зовсім. Скільки їй років? Шістнадцять? Чи менше?

Біля виходу з моторошнуватого лігва на нас чекала карета, у яку ми дружно сіли. По камінню трясло страшно, але йти пішки цим районом було небезпечніше. Спершу ми завезли Вільветту й Карін — вони жили майже в сусідніх будинках.

Дівчата обіцяли бути обережнішими. Стейсі було вирішено тимчасово прилаштувати в королівському замку, поки шукатимуть її батьків. А якщо не знайдуть, то в притулок, напевно. Вголос про це говорити не стали.

Я почувалася цілком спокійно. Поки поруч були дівчатка про яйця ніхто не говорив, та й доти, доки сам Ейрік не знав про їхнє розташування, я була в безпеці. Тож у кареті я влаштувалася з особливим комфортом, закинувши ноги на подушки з протилежного боку.

— Зручно? — примружився маг.

Він тіснився, боячись налякати Стейсі.