Розділ 12.

Зізнатися чесно, навалилася якась апатія. Якщо всі три полонянки так думали, то як їх рятувати? Як вивезти звідси? Навіть якщо раптом знайдеться нова можливість, й охоронець засуне голову в якесь напрочуд захопливе місце, то знову переконувати дівчаток часу не буде.

А зараз вони були рішуче налаштовані проти. Вирішили зіграти в рулетку і випробувати удачу.

Мабуть, бігти доведеться одній — тоді, коли мене «продадуть» якомусь багатієві з товстим гаманцем. Під час оформлень точно з’явиться можливість. А якщо й ні, то просто снодійне підсиплю гаду уві сні і втечу.

З такими думками я йшла в залаштунки аукціону. Гарно вдягнений представник щось вмовляв і мало не співав публіці, якій активно розливали напої. Судячи зі стану гостей — напої вже давно були розбавлені, хоча гроші брали по повній. Жах. Я такого в таверні ніколи не робила — за що завжди отримувала повагу гостей.

— Чотири лоти! — вигукнув представник, і нас вивели вперед.

Спочатку він співав про те, що ми молоді і здорові. Що пройшли всі перевірки й особливо ті, які цікавили б чоловіків цього закладу. Я мало очі не закотила на цих словах. Ну й фарс. Немає принца на ці їхні збори. Він би швидко лавочку прикрив!

А потім згадалися його слова про забуття, і щось упевненості у власних словах поменшало.

— Що ж, ви готові ставити, панове? — крикнув представник. — Почнемо з красуні, лот номер чотири!

Я здивовано подивилася на номерок, який висів у мене на руці. Так і є. Чотири. Тобто я. Чому почали з мене, а не з інших дівчаток? Вирішили вибити побільше грошей, поки в товстосумів вони є? Але хіба тих, що потрібно дорожче продати, не дають ближче до кінця — коли азарт забирає все?

Розбиратися в цьому не було ні сил, ні бажання. Швидше спалити все до чортової бабусі. На це я б завжди знайшла сили.

— П’ять золотих! — вигукнув писклявий голос.

Е, ну це вже просто беззаконня. За мене і п’ять?! Та я тільки зілля за трійку зробити можу!

Як з’ясувалося словами Ейріка, звісно.

— Десять, — гордовито пробубнів інший.

— Я коштую щонайменше сотню, панове, — фиркнула й ручки схрестила. — А якщо ви собі це дозволити не можете, то…

Могли, звісно, тільки не хотіли. Навіщо? Якщо більшість дівчаток звідси й за безплатно вибратися готові — аби їх не вбивали.

— З характером дівчина, люблю таких, — прошипів третій голос, — сотня золотих!

Я придивилася. Дядько виглядав високим, худорлявим і до жаху скупим. І чого розщедрився на мене? Я знизала плечима. У будь-якому разі — не маг і слава богу. Від мага не відіб’юся. А від інших… Немає проблеми, яку не вирішить старе добре «зілля пошуку». Тепер я навіть знала, як зробити забійну дозу.

— Тисяча.

Чого?! Я витріщилася в зал, намагаючись знайти того, хто вигукнув таку дику суму. Третина яйця! Це ж цілий бізнес! Будинок! Чорт забирай, невже я настільки красива й розумна, і найкраща, що за мене цілий мішок золотих віддають?!

Хоча чого це я. Звісно, я просто зірочка на арені цього життя. Навіть усміхнулася собі ж.

— Це… дуже щедра пропозиція, — сторопів представник, — хто переб’є цю суму, панове?

Охочих не виявилося.

— Тисяча, раз! — прогримів він.

Усе ще була тиша.

— Тисяча, два! — азарт у голосі представника вже був майже відчутний.

— Тисяча…

— Зачекайте! — я вийшла вперед і долоньку вгору підставила. У голову прийшла абсолютно шалена ідея, яка в теорії могла б спрацювати. — Я відмовляюся від такої пропозиції!

Залом пройшло зітхання і осудливий шепіт. Тобто як відмовляється?! Їх загалом дивувало, що «товар» мав здатність говорити. Тепер ще й перечити, і навіть волю свою проявляти. Не-чу-ва-но!

— Ви не можете відмовитися, — ніяково хихикнув представник.

— Що не так? — раптом крикнув той щедрий покупець із натовпу.

— Заплатіть ще за цих трьох дівчаток, — я кивнула в бік переляканих полонянок. — Одна з них вічно скиглить, інша не має своєї думки, а третя вперта, як баран, тож більше ніж п'ятдесят золотих за кожну я б не давала.

Що вже було досить високою платою за дівчаток. А з моїми словами й поготів здавалося безглуздим. Усе, аби відвадити інших «охочих».

— За… зачекайте, — навіть ікнув представник, — ти не можеш вирішувати, кого й кому купувати.

— Я згоден! — пролунав голос покупця з натовпу.

А я все не могла розгледіти його обличчя.

— Ось цю язикату за тисячу і трьох інших за п’ятдесят. Забираю!

Представник похлинувся і почав буквально на пальцях рахувати вигоду цієї пропозиції. І як би не рахував, виходило саме так, що за сьогодні він ледь сподівався заробити сотню. А тут покупка перевищувала будь-які «місячні» доходи.

— Кхм, у такому разі… Новий лот із чотирьох дівчат за тисячу сто п’ятдесят монет — раз!

Очікувано, навіть на «два» і «три» в залі стояла гробова тиша. Ми були офіційно продані дивному, але щедрому чоловікові, що приховував своє обличчя в натовпі. Я довго не сходила зі сцени, намагаючись розгледіти його. І на свій жах змогла — тільки от не обличчя, а одяг. Маг. Чорт забирай, це погано.