Розділ 11.

Дівчата вже не плакали, коли мене привели назад. Просто дивилися майже порожнім поглядом. Але їх начебто не чіпали. Одяг цілий, саден чи синців не було.

Мій план був простий — відвернути увагу охорони, випустити дівчаток і прикривати їх ззаду. Вихід, як виявилося, був дуже близько до того місця, де нас тримали. Тож залишалося почекати момент.

Якого до мого драконячого невезіння так і не настало. Не більш ніж за пів години після того, як я повернулася, у кімнату залетів худорлявий мужик і заявив, що аукціон призначили на вечір. А отже, товар — у чому я, на своє незадоволення, впізнала себе й дівчаток — потрібно привести до ладу.

Нас випустили й повели в зовсім інше крило, про яке я нічого не знала. Ще й очі закрили, тож орієнтуватися доводилося тільки на загальне чуття.

Прибули ми в подовженого вигляду купальню, де кожну дівчину ретельно вмили, розчесали й одягли, попутно оглянувши все тіло в кожних його частинах. Приємного в кожній процедурі було мало, бо доглядали за нами бабки, які колись працювали в «лігві». А значить радості до нашої долі в них не було ніякої — одна суцільна заздрість.

Здається, що мені навіть десь жмут волосся вирвали суто з капості.

— Мені страшно, — раптом заплакала одна з дівчаток, коли бабця відстала і від її волосся.

— Не плач, знову вдарять, — шепнула їй інша.

— Тиша! — гаркнула бабця, але бити зовсім не збиралася.

Бо так дорожче — так я собі вирішила. Хитро усміхнулася і повернулася до дівчаток.

— Можете поплакати, якщо хочете, — сказала, повністю ігноруючи сувору жінку.

— Я сказала тобі, мовчати!

— Вони не можуть нас бити, щоб не зменшувати ціну, — продовжувала пояснювати. — Тож якщо вам так легше…

Чого я точно не очікувала, то це смачного ляпаса, який прилетів мені просто у вухо. Здається, розсік щоку. Пекло страшенно. Я лише на секунду відвернулася, приклавши руку до забитого місця — тільки щоб знову подивитися на жінку з погано прикритим вогнем в очах.

— Ще одне слово, дівка, — зашипіла бабця, тицяючи в мене свої вкриті бородавками пальці.

— Берта! — окликнула її інша «умивальниця». — Піди сюди!

Варто було тій відійти, як дівчатка кинулися до мене.

— Ти така молодець! — вигукнула перша.

— Не варто було так підставлятися, вона ж тебе… — додала друга — та, що плакала до цього.

— Тю, я навіть не відчула, — збрехала я, не моргнувши й оком.

Бо стара карга вдарила так, ніби я їй усе життя зіпсувала — досі щока нила. Але зізнаватися в цьому дівчаткам, які хоч трохи відволіклися від своєї долі, не збиралася.

«Берту» до нас більше не підпускали. Веліли одягнутися і зібратися біля виходу поруч із гігантським товстуном. Я його оглянула з ніг до голови — меча немає, але булава на поясі. Почнемо бігти, не побоїться вдарити. Зате пузо в нього було повністю голе… Цікаво, чи відчує він удар за таким шаром жиру?

Найкращий час для втечі був під час переміщення з купальні до зали аукціону. Там і охорони мало бути менше — щоб високоповажним гостям очі не муляти. Одна біда, це все одно проходило в невідомому мені крилі.

От і питається, чим допомогло мені те, що я «лігво» побачила?

Коли охоронець відвернувся на розмови із черговою «умивальницею», я зібрала дівчаток докупи й голосно зашепотіла:

— Нам треба бігти.

— Як? — витріщилася на мене та, що плакала.

— Не знаю, — чесно зізналася, не відводячи очей від охоронця, — але я трохи запам’ятала план будівлі. Коли крикну команду побігли, потрібно буде йти за мною, добре?

Добре чи ні відповісти мені не встигли — охоронець уже повернувся і зиркнув на мене підозріло. Я тут же ангельськи посміхнулася у відповідь. Охоронець фиркнув і повів нас коридорами до головного залу.

Якщо це крило дзеркально повторювало те, що в лігві, то в нас був шанс… Ми пройшли через одні двері, через інші, і я побачила лазівку, яка могла б усіх нас урятувати. Велика кришталева ваза на столику. Якщо її штовхнути добряче, то вона розхитається і впаде. За належного везіння — навіть не одразу, а через хвилинку, щоб ми встигли відійти в сусіднє приміщення.

А потім — бам! Й охоронець відвернеться. Його-то до нас одного всього приставили.

Я відстала від дівчаток і націлилася на ту вазу. Головне, правильно штовхнути, щоб не відразу впала. Я смикнула стіл раз — жодної реакції. Смикнула вдруге.

— Гей, там! — гаркнув на мене охоронець, і я, плюнувши на все, штовхнула столик востаннє.

Швидко підбігла до нашої групи. Ваза не впала, гуркоту не було, й охоронець невдоволено штовхнув мене, щоб ішла попереду. Я вже майже здалася, коли в сусідній кімнаті пролунав шум. Розбилася таки! Розбилася рідненька!

— Що за чортівня, — вилаявся охоронець, — стійте тут.

А сам пішов перевіряти.

— Це наш шанс! — тихо, але наполегливо промовила я, і смикнула дівчаток за собою.

Яке ж було моє здивування, коли жодна з них не ворухнулася.