10.2

Отямилася я від пихкаючих звуків збоку. Вирішила очі одразу не розплющувати, але перевірити свій стан. Так, нічого болить, не ниє, але руки нібито стримані чимось. Я спробувала поворухнути ними й упевнилася — зв’язані. На обличчі теж була пов’язка, але зовсім не сильно затягнута — мабуть, щоб легше було дихати.

І тоді я розплющила очі. Офіційно заявляю, столиця — огидне місце. Тут дивляться зверхньо, брудно, смердить, а ледве що йде не так — крадуть і кидають у якусь клітку. Як виберуся звідси, точно більше не приїду.

Зі мною опинилися ще кілька дівчат, які на відміну від мене були перелякані не на життя, а на смерть. Очі витріщили, крутилися на місці й видавали моторошні звуки. Великі товстуни — мабуть, місцева охорона — раз у раз били по ґратах битою, щоб дівчата вщухли.

Я мовчки за всім спостерігала. Вибратися звідси мені б не становило жодних труднощів. Решітка явно хитається, болти давно не підкручували — значить зможу вилізти. Скрізь по периметру кімнати із цими клітками були столи, під які товстуни залізти не змогли б. А значить я б швидко виринула назовні.

Але ось ці три дівчинки зі мною разом не давали спокою. Якщо ж я втечу, то їм дістанеться. Тож спершу краще провести розвідку, дочекатися моменту, коли втекти зможемо вже всі разом — і тоді давати деру.

Я сиділа тихо в кутку, коли почувся скрип вхідних дверей. Та сама мадам, що розмовляла зі мною в провулку, підійшла до клітки, загрозливо постукуючи своїми підборами.

— Так, так, так, — у стилі найкращих лиходіїв казок моєї мами прошелестіла вона, — тут у нас юні, незаплямовані чоловічою увагою дівчата?

Почулися схлипування.

— Плачте, мої дорогі, так ваші губки будуть ще пухкішими, — усміхнулася мадам, — але не переборщуйте. А то візьмуть не ліжка гріти, а підлоги натирати. Не раджу, дівчатка!

Ага, тобто ми потрапили на підпільну работоргівлю. Я про неї, звісно, чула, але ні з ким таким не стикалася. Що менше місто, то складніше такі махінації приховати — от у нас ніхто цим і не промишляв. Уже Сігрід би знала.

А в столиці… Дай боже, щоб сусіди одне одного вітали.

Мадам уже розвернулася, щоби піти, коли помітила абсолютно спокійну мене.

— Хм? — вона запитально вигнула брову. — А ти, малятко, чому не плачеш?

Ну, можливо, тому що це «зробить губки ще пухкішими». І тому що сенсу в цьому все одно немає. І ще з мільйона причин.

— Витягніть її звідси, — мадам махнула одному з вартових, — я її за іншою ціною продам.

Пу-пу-пу… Молодець, Марно, своїм спокоєм привернула увагу. Залишати дівчаток зовсім не хотілося, але вибору мені не давали — відчинили ґрати й потягнули за комір на вихід. Мадам особисто взялася за мотузку, яка стримувала мої руки.

— Ласкаво просимо до лігва хтивості, моя люба, — прошепотіла вона мені в саме вухо з якоюсь пожадливістю, а потім відчинила двері.

Я, звісно, очікувала одразу якісь червоні стіни, характерні зітхання і непристойні картини, але реальність виявилася куди менш тривіальною. Це був коридор. Я кинула на мадам здивований погляд, але спокійно прослідувала за нею в заданому напрямку.

Зрештою, що більше мене водять різними коридорами, то більше місць я побачу. А значить… Тим більше інформації для втечі.

Лігво хтивості, про яке говорила мадам, почалося за п’ятьма дверима. У ніс одразу вдарили й ароматичні трави, й олії, й інші запахи, далекі від щоденної рутини власниці таверни. Коли ми пройшли через це «лігво» до головного будуару — кабінету мадам, очі в мене були наче ті самі яйця, що зараз були надійно заховані в одному з дворів.

Як багато я дізналася. Як мало мені розповідав Ейрік.

Мадам сіла в смарагдового кольору оксамитове крісло й поманила мене до себе вказівним пальчиком. Я підійшла ближче, коли мені зняли пов’язку з обличчя.

— Що думаєш про це? — запитала жінка і спокусливо провела пальцем по своїх губах.

Я задумалася. Що я думаю про побачене за зачиненими дверима, про саму мадам, про її кабінет чи своє майбутнє?

— Це чекає на мене? — припустила вголос.

— Якщо захочеш, — розвела руками мадам. — У тебе симпатичне личко й пильне око. Таким, як ти, пророкують успіх. Якщо, звісно… — тут вона нахилилася вперед, вдаривши своїми пишними грудьми по столу так, що лампа захиталася. — Ти готова догоджати іншим.

Я володіла таверною майже сім років. Там тільки цим і займаєшся, щоправда, у більш пристойному сенсі слова — випивку підносиш і тікаєш за добавкою.

— А інші дівчата? — запитала я про тих, хто зараз плакав у клітках.

Мадам фиркнула й потягнулася за темною скринькою, з якої вилучила довгу сигару. Поруч запалився вогник.

— Як я і сказала, їх — на аукціон, — вона знизала плечима, — тож кому як пощастить.

— Хіба на аукціоні не краще, ніж тут?

Це я, звісно, даремно випалила. Упевнена, мадам обожнювала своє лігво, і навряд чи була готова почути таку критику. Але я помилилася. Жінка тільки розсміялася і витерла невидиму сльозу.

— Гостра на язичок, ідеально! — навіть поплескала в долоні. — На аукціоні, люба, як в азартних іграх. Якщо пощастить — отримаєш усе. А ні… Що ж, багато дівчаток не доживають і до кінця місяця.