Розділ 10.

Чомусь я очікувала побачити столичні вулиці, пронизані ароматом наспіх приготованої їжі, щурів, що доїдали рештки від місцевих забігайлівок і волоцюг, що не могли перестати думати про пляшку чогось міцнішого. Чого я точно не очікувала, так це зеленої галявини та ідеально вистрижених парканів.

Тільки потім зрозуміла, що королівський замок не може виходити прямо на вулицю. Звісно, навколо був парк. Ретельно охоронюваний. Я зачаїлася за найближчим деревом.

Територію патрулювало кілька людей. Один із них перебував подалі, але судячи з мантії, що розвивалася, — маг. Такий і паралізувати може, тож краще йому не потрапляти на очі.

Ближче до мене було двоє чоловіків у поліцейській формі. Тобто поженуться, і якщо мені пощастить, то встигну втекти… Невже в королівському замку не було нікого серйознішого? Перевертні, тролі, та хоч рослинних би взяли! Так, у бою вони нікчемні, але зате чують усе, що відбувається на території, за розмовою квітів і дерев.

Я задумалася. Якщо рослинний тут справді є і не патрулює, а сидить десь, то мені біда вже зараз. Краще не зволікати.

Тож щойно двоє найближчих поліцейських відвернулися, я пригнулася до підлоги й рушила вздовж зеленої огорожі.

Висока залізна решітка була так близько, лише за кілька кроків.

— Стояти! Назвіть себе! — донісся до мене здалеку голос мага.

Ах, хай би його чорт за сраку вкусив! Вибору не залишалося — я просто кинулася вперед до ґрат, які за всіма законами жанру, звісно, виявилися зачиненими на довгу засувку. Поки її відкрию, маг встигне активувати заклинання, але вибору не лишалося.

Я намагалася відкрити засувку з кошиком на руці, але ця залізна зрадниця не піддавалася.

— Ну давай же! — я гаркнула на неї, коли навколо мага з’явилося червоне коло виклику атакувального заклинання.

Здається, мене не просто хотіли паралізувати. Я сковтнула і зробила те, що, можливо, врятувало моє життя — виставила кошик перед собою. Я не намагалася прикритися яйцями дракона, і не намагалася подати якийсь знак. Так було просто простіше відкривати залізний засув.

Але варто було мені це тільки зробити, як коло заклику мага зникло. Залізна засувка піддалася, я штовхнула ворота вперед і вибігла на вулицю міста. Маг продовжував стояти на тому ж місці — руки опустив і тільки мовчазно спостерігав за мною.

Злякався… моїх яєць?

Думати про це часу не було, потрібно було якнайшвидше загубитися у вуличках міста. Шум коліс і людських розмов привів мене на величезну для моїх маленьких ніжок вулицю.

По ній щосили роз’їжджали карети з елітарною елітою Ельдургії. Тут були і ящеролюди, й ельфи, і маги всіх стихій і матерій. І саме останні дивилися на мене й кошик у моїх руках з особливою підозрою.

Здається, я привертала увагу. Може маги бачать крізь плетене дерево і знають, що це яйця дракона? Але в столиці це не має бути такою рідкістю, як у менших містах…

Я видихнула й пірнула в найближчий закуток. Шум миттєво стих, як і кількість людей. Біля деяких входів стояли яскраво нафарбовані дівчата з довгими люльками в руках. Варто було мені наблизитися, як вони пирхали і йшли всередину свого будинку.

Я пройшла далі вглиб провулка. Зустрічні мені люди вже не так поглядали на кошик, тож я впевнилася у своїй теорії — маги розуміли, що всередині. Певною мірою в цьому провулку я була в більшій безпеці, але…

Усередині неприємний страх ворушився черв’ячком. Може вони й не знають, що я несу, але від того спокійніше тут не стало. Злочинність у столиці на дуже високому рівні.

Вирішено. Мені потрібно заховати яйця, знайти якийсь нічліг і потім за ними повернутися… Пересуватися з кошиком занадто небезпечно. От тільки куди?

Принюхалася. Десь відчувався аромат не найблагополучніших трав, десь — гострої їжі. Це явно не найбезпечніші місця, мені б…

Кінчик носа сіпнувся. Десь у глибині провулка я відчула запах знайомої мені з дитинства каші, яку мама готувала на всю сім’ю. Я тут же рушила в той бік. Там, де діти — безпечніше. Ну або вибору в мене не залишалося.

У тупиковій частині я виявила велике нагромадження коробок зі сміттям. Навколо було багато бруду й пилу — ніхто явно не підходив до ящика давним-давно. Я закрила свій носик двома пальчиками й запірнула кудись між яєчними шкаралупками та буйною рослинністю позавчора зіпсованої петрушки. Там, ще й щедро присипавши деревною стружкою та рештками магічних зілля, я сховала кошик із яйцями.

Щойно вибралася з-під цієї купи, то перевірила ще раз — наскільки видно збоку? Але як би не намагалася розгледіти кошик, видно його не було. А весь бруд по колу я притрусила так, щоб не було зрозуміло, був тут хтось чи ні.

Тож… Обтрусившись і з трохи полегшеним серцем, я вийшла з тупикової частини провулка. Потрібно б повернутися на основну вулицю і пошукати житло, але ціни там, імовірно, кусаються. Мені б знайти якусь таверну, де і працівник потрібен, і кімнатку надають.

Я майже вийшла до людної частини міста, коли мене гукнула одна з дівчат — та, що я бачила раніше з люлькою.

— Загубилася, дівчинко? — запитала вона.

Я задумалася. Одягнена пристойно, закрито, із закладу не смердить ні ароматичними оліями, ні пересмаженою кухнею… Може заїжджий двір? Чи якийсь магазинчик?