8.2

Дихання зірвалося з губ мага, коли він нагнувся до землі, щільно вкритої піском і пилом, і зачерпнув жменю. Я навіть запитати не встигла, що він задумав — Ейрік жбурнув вміст долоні в перевертня.

Варто зазначити, влучності магу не бракує.

— Мої очі! — заволав перевертень.

— Атрофус! — шикнув чоловік, підхопив мене за талію і стрибнув… прямо у чашу вівтаря.

І все це за якісь кілька секунд. Мені навіть здалося, що він умістився й в одну — просто мені все здавалося сповільненим. 

Закричати після «пірнання» не встигла. У легені вдарила рідина міжпросторової матерії. Від неї не можна захлинутися по-справжньому — вона ж не матеріальна! Але повітря вибиває як від звичайної води. І відчуття точнісінько такі ж. Ніби ще секунда й помру.

Ейрік міцно притискав мене до себе, поки скеровував наші тіла повз мільярд зірок на чорному покривалі до помаранчевого світла перед нами. Мені було важко дивитися, відчуття неминучості смерті накрило повністю, тож я просто заплющила очі й довірилася.

Хіба що яйця міцніше до себе притиснула. Вони — гарантія моєї безпеки.

Виринули ми хвилиною пізніше. Я тут же впала на коліна, зайшовшись у нападі кашлю. Ледь легені не виплюнула.

— Марно, з тобою все гаразд?

Запитання було знущально невдалим, бо в порядку я не виглядала й не була. Не помру — це ми обидва розуміли. Але це не робило ситуацію анітрохи кращою! Сльози бризнули з очей від надто агресивного кашлю.

— Ти що, у портали переходу ніколи не стрибала?

Ні, ну після цих слів я навіть знайшла в собі сили голову підняти і знищити мага одним поглядом. А то з моєї попередньої поведінки здогадатися складно було про мій багатий досвід переходів.

Кашлянула ще кілька разів, заспокоюючи легені, і піднялася з колін так само безмовно ненавидячи свого супутника. Озирнулася.

— Де це ми? — вирвалося в мене.

Мармурова плитка обрамлена синім ажурним малюнком, стіни оздоблені золотою мозаїкою, а люстра… Я аж ахнула. Тисячі свічок були закріплені в кованих свічниках, які з’єднували між собою магічні мережі. Люстра не висіла на стелі, як у нас в Академії, але ширяла в повітрі, як медуза серед морських хвиль.

— У королівському палаці, — задоволений моєю реакцією Ейрік хмикнув, — а точніше — у принца Вестгейрмунда Тринадцятого.

Я обернулася. Аналогічний вівтар, який був у порталі переходу нашого містечка, височів за моєю спиною. Значить Ейрік спочатку задумав це, але… як? Невже принц прийме нас? Або це все було початковим планом мага, щоб забрати в мене яйця?

Я підібгала кошик ближче до себе. У кінці коридору почулися кроки.

— Добрий день, шановні, — високий худорлявий дворецький вийшов до нас і окинув мене недовірливим поглядом. — Ким ви зволите бути?

Потім його світлі очі зустрілися з Ейріком. Обличчя в мить змінилося — витягнулося, очі полізли на лоб, а рот викривився в неприродній формі.

— Пане Фредрікссон, прошу вибачити мою нетактовність, — він поклав руку на серце і вклонився, — у вас призначена зустріч із Його Світлістю?

— Ні, Гюнтер, оголосіть про нас, будь ласка.

— Нас, пане Фредрікссон?

— Так, — Ейрік виглядав до кричущого підходящим під оздоблення замку, навіть попри рибний запах. Я на його тлі виглядала обірванкою, — зі мною моя супутниця, пані Марна…

І запитально подивився на мене. Прізвище за стільки років і забув, мабуть. Я потупилася.

— Сольберг. — Відповіла собі під ніс.

— Одразу ж оголошу.

Дворецький пішов, а я запитально втупилася на свого колишнього.