Розділ 8.

Тук-тук. Тук-тук.

Моє серце шалено калатало, поки я дивилася на зростальну тінь біля дверей. Спершу ніяких обрисів не було, потім я змогла розгледіти голову і дві величезні руки. Сюди хтось ішов, і безумовно точно знав, куди прямував.

Який шанс, що це був випадковий перехожий? Чопорсі, щоб йому пусто було!

— Ейріку… — мій голос зрадницьки тремтів.

Тінь сповільнилася. Він зупинився? Не побачив вхід? Чи чекає на свого напарника? Серце шалено билося: тук-тук-тук.

— Ейріку! — уже наполегливіше повторила я.

— Я пишу координати, Марно.

— А я бачу тінь когось, хто явно хоче…

Договорити не встигла. Величезна голова з мордою волохатого кабана просунулася у двері. Перевертень, а це був саме він, широко усміхнувся своєю нечищеною усмішкою. На мене понісся мерзенний аромат.

— Ейріку! — я заволала в жаху.

— При-и-и-ві-і-іт, — хижо пролепетав Асгер, чи Рунольв, чи ще якась волохата тварюка.

— Фаллапос! — випалив Ейрік, спрямувавши бойове заклинання в бік перевертня.

Взагалі-то це було протизаконно — використовувати атакувальні заклинання в межах міста. Але ніби як… На нас першими напали? У таких випадках, утім, суд однаково приймав протилежну сторону — але думати про це зараз не хотілося. Спершу б себе і яйця врятувати, а потім уже розбиратися з вищим королівським.

Отже, заклинання Фаллапоса паралізувало перевертня, та ще й так, що він геть закрив прохід у приміщення. Ні увійти, ні вийти.

— Чудово! — я радісно вигукнула. — Туди його!

— Рано радієш, Марно, — стиснув зуби Ейрік, — я тепер координати вводити не можу. Тож це доведеться зробити тобі.

Я знизала плечима. Звучало не дуже складно. Перекинула яйця через руку й підійшла ближче до вогняного вівтаря. Там у величезній чаші плавали якісь уривки, схожі на паперові записки із зображенням будинків і замків, а також паркових територій. Це, я припустила, і є території, з яких потрібно вибрати правильну.

По колу цієї чаші я помітила палаючі цифри.

Зараз їх горіло п’ять штук, і судячи з розташування, потрібно було ще не менше половини запалити.

— Шукай обривки із цифрами, — проричав Ейрік.

Здається, тримати заклинання йому було складно, тож я поспішила звернутися в зір і знайти потрібні фрагменти.

— Які цифри?

— Дванадцять…

Я вихопила зображення кута кам’яного замку з яскравою цифрою один і два на ньому. Щойно аркуш покинув вмістилище вівтаря, новий номер з’явився на чаші. Ще багато.

— Двадцять вісім…

Ейрік диктував цифри, а я досить швидко знаходила їх у казані, поки ми не дійшли до передостанньої — п’ятдесят чотири. І скільки б я не дивилася, знайти не могла. Як крізь землю провалився!

— Тут немає! — у паніці пробурмотіла, перебираючи уривок за уривком.

Швидко зиркнула на Ейріка — у нього вже піт із чола капав, але заклинання трималося. Перевертень щільно закривав прохід.

— Там… колодязь… — не відкриваючи зубів проричав маг.

Так шукати стало істотно простіше, ніж вишукувати цифри серед буяння барв картинок. До речі, усі вони були жовтуваті, наче вицвілі від часу — що робило пошук витіюватих номерів тільки складнішим. Криницю я знайшла секундою пізніше й мало не чортихнулася. Заповітні «п’ятдесят чотири» були виведені серед трави чорним кольором. І як це взагалі можна знайти, якщо не бачив картинку до цього?!

— Остання. Нуль, — Ейрік перейшов на шепіт.

Трясця, часу зовсім немає!

— Є! — я прокричала, коли все коло цифр загорілося.

І в цей момент Ейрік із важким видихом втратив контроль над заклинанням.