Розділ 8.

Тук-тук. Тук-тук.

Моє серце шалено калатало, поки я дивилася на зростаючу тінь біля дверей. Спершу ніяких обрисів не було, потім я змогла розгледіти голову і дві величезні руки. Сюди хтось ішов, і безумовно точно знав, куди прямував.

Який шанс, що це був випадковий перехожий? Чопорсі, щоб йому пусто було!

— Ейріку… — мій голос зрадницьки тремтів.

Тінь сповільнилася. Він зупинився? Не побачив вхід? Чи чекає на свого напарника? Серце шалено билося: тук-тук-тук.

— Ейріку! — уже наполегливіше повторила я.

— Я пишу координати, Марно.

— А я бачу тінь когось, хто явно хоче…

Договорити не встигла. Величезна голова з мордою волохатого кабана просунулася у двері. Перевертень, а це був саме він, широко усміхнувся своєю нечищеною усмішкою. На мене понісся мерзенний аромат.

— Ейріку! — я заволала в жаху.

— При-и-и-ві-і-іт, — хижо пролепетав Асгер, чи Рунольв, чи ще якась волохата тварюка.

— Фаллапос! — випалив Ейрік, спрямувавши бойове заклинання в бік перевертня.

Взагалі-то це було протизаконно — використовувати атакувальні заклинання в межах міста. Але ніби як… На нас першими напали? У таких випадках, утім, суд однаково приймав протилежну сторону — але думати про це зараз не хотілося. Спершу б себе і яйця врятувати, а потім уже розбиратися з вищим королівським.

Отже, заклинання Фаллапоса паралізувало перевертня, та ще й так, що він геть закрив прохід у приміщення. Ні увійти, ні вийти.

— Чудово! — я радісно вигукнула. — Туди його!

— Рано радієш, Марно, — стиснув зуби Ейрік, — я тепер координати вводити не можу. Тож це доведеться зробити тобі.

Я знизала плечима. Звучало не дуже складно. Перекинула яйця через руку й підійшла ближче до вогняного вівтаря. Там у величезній чаші плавали якісь уривки, схожі на паперові записки із зображенням будинків і замків, а також паркових територій. Це, я припустила, і є території, з яких потрібно вибрати правильну.

По колу цієї чаші я помітила палаючі цифри.

Зараз їх горіло п’ять штук, і судячи з розташування, потрібно було ще не менше половини запалити.

— Шукай обривки із цифрами, — проричав Ейрік.

Здається, тримати заклинання йому було складно, тож я поспішила звернутися в зір і знайти потрібні фрагменти.

— Які цифри?

— Дванадцять…

Я вихопила зображення кута кам’яного замку з яскравою цифрою один і два на ньому. Щойно аркуш покинув вмістилище вівтаря, новий номер з’явився на чаші. Ще багато.

— Двадцять вісім…

Ейрік диктував цифри, а я досить швидко знаходила їх у казані, поки ми не дійшли до передостанньої — п’ятдесят чотири. І скільки б я не дивилася, знайти не могла. Як крізь землю провалився!

— Тут немає! — у паніці пробурмотіла, перебираючи уривок за уривком.

Швидко зиркнула на Ейріка — у нього вже піт із чола капав, але заклинання трималося. Перевертень щільно закривав прохід.

— Там… колодязь… — не розтискаючи зубів проричав маг.

Так шукати стало істотно простіше, ніж вишукувати цифри серед буяння барв картинок. До речі, усі вони були жовтуваті, наче вицвілі від часу — що робило пошук витіюватих номерів тільки складнішим. Криницю я знайшла секундою пізніше й мало не чортихнулася. Заповітні «п’ятдесят чотири» були виведені серед трави чорним кольором. І як це взагалі можна знайти, якщо не бачив картинку до цього?!

— Остання. Нуль, — Ейрік перейшов на шепіт.

Трясця, часу зовсім немає!

— Є! — я прокричала, коли все коло цифр загорілося.

І в цей момент Ейрік із важким видихом втратив контроль над заклинанням.

Дихання зірвалося з губ мага, коли він нагнувся до землі, щільно вкритої піском і пилом, і зачерпнув жменю. Я навіть запитати не встигла, що він задумав — Ейрік жбурнув вміст долоні в перевертня.

Варто зазначити, влучності магу не бракує.

— Мої очі! — заволав перевертень.

— Атрофус! — шикнув чоловік, підхопив мене за талію і стрибнув… прямо в чашу вівтаря.

І все це за якісь кілька секунд. Мені навіть здалося, що він умістився і в одну — просто мені все здавалося сповільненим.

Закричати після «пірнання» не встигла. У легені вдарила рідина міжпросторової матерії. Від неї не можна захлинутися по-справжньому — вона ж не матеріальна! Але повітря вибиває як від звичайної води. І відчуття точнісінько такі ж. Ніби ще секунда й помру.

Ейрік міцно притискав мене до себе, поки скеровував наші тіла повз мільярд зірок на чорному покривалі до помаранчевого світла перед нами. Мені було важко дивитися, відчуття неминучості смерті накрило повністю, тож я просто заплющила очі й довірилася.

Хіба що яйця міцніше до себе притиснула. Вони — гарантія моєї безпеки.

Виринули ми хвилиною пізніше. Я тут же впала на коліна, зайшовшись у нападі кашлю. Ледь легені не виплюнула.