7.2

— Асгере, ось вони! — рявкнув перевертень і простягнув свої величезні накачані ручища в мій бік.

Якимось дивом я ухилилася від цих обіймів, мало не стрибнувши Ейріку на руки. Не змовляючись, ми побігли у зворотний бік.

— Куди тепер? — я кинула магу.

— Це ти мене питаєш?! Я у ваших трьох березах… Тьху, соснах! Ні чорта не знаю!

Відверта паніка в голосі Ейріка мені зовсім не подобалася. Серце щосили калатало десь у районі горла, і непідготовлене до тривалих забігів тіло обіцяло здатися за найближчі п’ять хвилин. Першою з’явилася задишка.

Маг зиркнув у мій бік і різко смикнув у лівий бік — у напрямку до будинку Чопорсі.

— Ку… ди… ми… — слова давалися важко, коли Ейрік смикнув мою руку ще раз.

Перевертні не відставали ні на крок, і якщо він щиро вважав, що ми зможемо так втекти… Втім Ейрік так не вважав. Виявляється, весь цей час він готував банальну пастку з перекритим проходом в одному з двориків.

Не зупиняючи крок, маг нагнувся і підхопив мене під колінами.

— Ти що твориш?! — заволала я, але Ейрік лише міцніше вхопився за мої одними панчохами приховані ноги.

У колишнього аж ніяк не прокинулися давно втрачені почуття — він піддав магічним вихором і стрибнув уперед, попутно опускаючи свою пастку просто перед перевертнями. Я почула нецензурну лексику.

— Йдемо в обхід, — гаркнув Рунольв.

Кроки почали віддалятися. Я полегшено видихнула й потягнулася, щоб Ейрік нарешті відпустив мене, але він не поспішав це робити. Навпаки, пригнувся і почав щось шепотіти. Я із цікавістю розглядала його, але втручатися не поспішала.

Навпаки, зручніше влаштувалася в нього на плечі. Вітерець гуляв поміж пальцями мага. Ейрік підняв нас до виступу на даху, по якому легко видерся на самий верх.

— Зі мною ж незручно, — спробувала пробурчати я.

— Не заважай, — відмахнувся Ейрік.

Його план був до смішного простим. Я бачила, як два волохатих велетні підтискали ніс і бігли до того самого місця, де ми стояли не так давно. Їхня шерсть розвивалася від швидкого бігу, і я здивувалася, що ми так довго примудрялися від них ухилятися.

Здавалося, перевертні рухались на надлюдській швидкості.

— Зараз буде страшно, — прошепотів раптом маг, і я напружилася, — тримайся міцніше.

Я і вчепилася в його спину до подряпин чи щонайменше глибоких синців, бо цей… індик доморощений просто стрибнув із даху додолу, ще й підмахнувши вихором ззаду. Вголос я, звісно, стрималася, але подумки й пищала, і верещала, і проклинала його всіма словами, що існують в Ельдургії.

До порталу переходу ми вже ледь повзли, втративши всю витривалість на шляху. Ейрік опустив мене на ноги, сам за бік тримався. Я б могла йти швидше, але… Усе одно ж не зможу сама переміститися. Доводилося підлаштовуватися під мага.

Ми прийшли за декілька хвилин. Будівля переходу мала вигляд… як старий занедбаний сарай із зарослим входом. Ейрік підняв руку й почав щось шепотіти, щоб листочки з дверей розповзлися в різні боки.

— Як скоро перевертні будуть тут? — я обернулася в бік спорожнілої вулиці.

— Дуже сподіваюся, що після того, як ми зникнемо.

За листочками, всупереч очікуванням, дерев’яних дверей не було. Я пройшла через дивного вигляду тунель всередину і виявила Ейріка біля вогняного вівтаря з величезною книгою. У неї гусячим пером маг щось агресивно вписував.

— Дванадцять… П’ятнадцять… — шепотів він.

Я озирнулася. Звідси й не втечеш нікуди. Якщо перевертні забіжать усередину, то ми не виберемося…

— Довго там ще? — я виглянула з виходу в портал, відчувши недобре.

Біля входу почулися важкі масивні кроки.