Розділ 4.

Скільки в мене було часу — не знала. Протиотрута могла цілком собі подіяти і як очищувач від снодійного ефекту, а отже час ішов не на години, а на хвилини.

Я швидко злетіла з другого поверху вниз, забігла на кухню і перевірила стан яєць. Ось вони мої, дорогі! Зелененькі, блискучі, лусочка переливається всіма кольорами під світлом.

Я задоволено облизнулася. Треба б їх переховати. Ейрік такий, що між овочами знайде, а от у каструлі… Туди-то він зазирнути не здогадається. Я потягнула кришку однієї з них на себе і вкрила кошик повністю всередині. Головне не забути й не зварити потім.

Такі яйця вкруту були б не по кишені навіть найбагатшому естету.

Чопорсі жив подалі, ніж стара відьма — майже на самому відшибі міста. Його, варто зазначити, не дуже любили серед наших. Говорили, що він і людей обманював, і хтось навіть зникав після зустрічі з ним. Ми ж якось знайшли спільну мову, коли він прийшов до мене на трав’яний ель.

Кілька разів навіть ночував на другому поверсі, щедро відплативши десятьма срібниками. Тож самого дядька я не боялася.

Його халупа була похиленою і старезною — до пари краєвидам, що відкривалися за межами нашого міста. Запах стояв відповідний. Старовини й чогось протухлого. Я бадьоро смикнула ручку на себе.

— Чопорсі! — крикнула, проробляючи собі дорогу через висячі прикраси й артефакти.

На підлозі стояли масивні меблі. Полиць майже не було — хіба що біля самого прилавка старого продавця. Туди-то я і попрямувала.

— Хто прийшов до мене в таку рань? — незадоволено пробурчав чоловік, коли я все ж показала себе його вигляду перед прилавком.

Задоволеним він не виглядав. Те, що ми весело розмовляли в таверні, мабуть, не означало, що в бізнесі Чопорсі б із радістю віддав мені всі гроші світу. Воно і правильно. Я прокашлялася і усміхнулася.

— У мене є товар на продаж.

— Ну? — недовірливо протягнув чоловік. — І де ти його сховала, маленька власниця таверни?

— Там, де не дістануть, звісно, — усміхнулася і навіть підморгнула. — Дуже далеко й під захистом відьомської крові.

Брехала нещадно. Але не казати ж Чопорсі, що яйця дракона просто в каструлі в мене лежать. Вважатиме божевільною.

— І що ж ти такого хочеш продати мені, дівчинко? — він усе ще не виглядав переконаним.

Прилавок був зависоким — розрахований явно на велетнів або перевертнів великої породи. Людей Чопорсі не шанував із невідомої мені причини. Тож я скористалася коробкою із самого краю, щоб стати вище, і нахилилася до волохатого вуха продавця.

— Яйця дракона.

Він гикнув. Хрюкнув. Кашлянув. Миттю підбіг до всіх вікон і щільно зачинив віконниці. Навіть на вулицю вибіг, щоби перевірити, чи не проходив хтось повз і міцно зачинив їх потім.

— Ти здуріла, Марно, чи прикидаєшся?! — широко розплющив очі старий продавець. — Таке навіть вголос не можна вимовляти, тим паче жартувати!

— А я і не жартую, — усміхнулася і схрестила руки на грудях. — Не можу сказати, де й коли, але парочка пружних яєць опинилася в моєму володінні, і я хочу їх продати.

Чопорсі підійшов до мене важким кроком, нахилився так, що ледь не всі суглоби скрипнули, і дихнув в обличчя мертвотно-смердючим диханням. На носі бородавка несимпатично затріпотіла від його слів.

— Не брешеш?

— Ні, — нітрохи не зніяковіла я.

Навіть ніс не відвертала від запаху, що піднявся. За стільки років у таверні й не такого нанюхалася.

— Два яйця? — повторив він з уже меншим сумнівом.

— Саме так, — задоволено кивнула. — Хочу продати й на якийсь час зникнути з міста.

Чопорсі подивився на мене й потер підборіддя. Потім повернувся за прилавок і почав щось шукав, нишпорити серед документів, тек і коробок. Повернувся до мене через добрих хвилин п’ять, роздратовано цокнувши.

— По сотні золотих дам за штуку, — сказав він таким голосом, ніби ще й послугу зробив.

А мені нелюдських зусиль коштувало не розсміятися йому в обличчя. Сотню? За яйця дракона?

Навіть не зустрінь я Ейріка й не знай їхню справжню ціну, за такі копійки не погодилася б.

— Ну раз ні, так ні, — видихнула я, зістрибнула з коробки й бадьорою ходою попрямувала до виходу.

— Марно! — гаркнув Чопорсі.

Я не зупинялася, але ходу сповільнила. Нехай зупинить адекватною пропозицією. Чопорсі зволікав.

— Скільки ти хочеш? — видавив він, коли я вже потягнулася до дверної ручки.

Я переможно всміхнулася до того, як повернутися до нього з абсолютно наївним, але впевненим обличчям.

— Десять тисяч, — у моїй усмішці відбивалося саме сонце, — по п’ять за штуку.

Чопорсі похлинувся і довго болісно кашляв. Навіть за водою потягнувся, так до тями не міг прийти.

— Такі гроші тобі ніхто не дасть, — фиркнув він.

І мав рацію. Я просила майже вдвічі більше від необхідного.