Розділ 1.

Колись давно Ельдургія була найпотужнішою державою, у якій мешкали наполовину люди, наполовину дракони, і змінювали вони свою форму за власним бажанням, і ніхто не міг їх зупинити або перемогти.

А зараз від них залишилися одні яйця.

Я сиділа в таверні У Старого Джонні й відверто нудьгувала. Джонні тут не було останніх років десять — якраз відтоді, як троюрідний дідусь моєї мами по бабусиній лінії помер, залишивши мені такий подарунок у спадок. Я, зізнатися, і в очі його не пам’ятала, але всіх родичів запевнила, що в дідусеві Джонні душі не чула.

Сама-то думаю, що він помилково мені це залишив, переплутавши моє ім’я Марна з його донькою Мартою. Але діловод дідуся розбиратися не став. Передав мені ключі і свиснув кудись на острови відпочивати.

Спершу любителі пива й елю дивувалися тому, що їх вітав не старий, а я. Потім звикли. Ось новим піди поясни, чому У Старого Джонні завідує аж ніяк не стара Марна?

Вхідні двері заскрипіли. Для постійних занадто рано.

— Закусок немає, Джонні тут не працює! — крикнула я тому, хто увійшов, і підняла голову.

Знепритомніла. Бо зайшов хтось у плащі, що нагадував предмет непристойної форми. Він почав танцювати щось дике, на кшталт танцю, чи інфаркт його, мабуть, схватив — я зрозуміти не встигла. Тільки-но сіпнулася в його бік, як він театрально вклонився і втік через двері.

— Е, містере, почекайте! — крикнула навздогін невідомо кому, але двері вже грюкнули. — Ви кошик забули!

На порозі стояв плетеного вигляду кошик, які часто брали для закусок або пиріжків бабусі, — увесь обмотаний тканиною і якимись дивовижними рослинами. Я з побоюванням підійшла ближче. Ану ж рвоне?

Кошик стояв без руху, і я насупилася. Підійшла ближче. Тицьнула кінчиком ноги і відбігла.

Тиша.

— Є там хто? — про всяк випадок запитала, але відповіді не було.

Тоді я прошерстила в себе за стійкою, вивудила довжелезну ложку й підійшла до кошика ближче. Тицьнула вже сміливіше, але, як і раніше, не отримала жодної реакції. Тоді я знахабніла вкрай — смикнула тканину, а з нею і верхню кришку кошика.

Тут же відскочила вбік про всяк випадок. Тиша.

— Що ж ти там залишив, дивний незнайомець? — прошепотіла собі й підійшла ближче.

Усередині кошика було багато соломи. Коли через кілька хвилин нічого не сталося, я ризикнула поколупатися всередині ложкою. І яке ж було моє здивування, коли я виявила там…

— Яйця?! — заволала й сама собі ж закрила руками рот.

Швидко схопила дорогоцінний статок і кулею помчала на кухню, сховавши кошик між картоплею і мандрагорою. Вхід за собою замкнула й тільки потім знову вивудила яйця на світ.

Сумнівів не залишилося. Це були справжнісінькі яйця дракона.

Колись давно драконів у нашій країні було дуже багато — вони всюди літали, перетворювалися на людей, ходили вулицями. Але потім щось сталося. Одні легенди кажуть, що могутні дракони пішли із цього світу, налякані жадібністю звичайних людей, інші — що їх забрала якась хвороба. Треті, і я була серед них, вважали це природним розвитком нашого роду.

Ну могли раніше літати з лусочками, а зараз ні — проблем то?

Ось тільки дракони продовжували народжуватися, а люди — сподіватися, що маленькі ящірки одного разу знову зможуть перевтілюватися і ходити на своїх двох. Від того ці яйця і були порівнянні з діамантами.

Адже в кожному яйці зберігалася надія на повернення напівкровок.

Мої очі заблищали, віддзеркалюючи золоті, які я б отримала за одразу два округлих свіженьких яєчка!

Вхідні двері в залі знову проскрипіли.

— Ми зачинені! — крикнула я, не відволікаючись від свого відкриття.

Половиці скрипнули — відвідувача аж ніяк не збентежив мій крик і попередження. Я пирхнула носом, поклала яйця назад у кошик і добре сховала. Тільки після цього з тупотом підійшла до кухні, агресивно провернула ключ і визирнула до барної стійки.

— Зачинено кричу, глухий чи що?!

І сторопіла.

Біля барної стійки стояв неземної краси чоловік — його волосся чорного ворона переливалося в сонячних променях, його сірі очі віддзеркалювали всі настоянки моєї таверни, а об вилиці можна було порізатися.

Губи м’які, звабливі, точно найсмачніше тістечко матінки Жожо.

Одяг дорогий. Мантія, шовкова тканина, золоті вкраплення…

Переді мною стояв маг. Не просто маг — верховний, який отримав військове звання або ще якусь геройську медаль, про що свідчила його рівна постава й білосніжні руки, які не знали простої сільської роботи.

Але найстрашніше було не це.

Я знала цього пихатого індика з потенціалом до пари самому королю.

Це був мій колишній. Ейрік Онандр Фредрікссон.

— Поверни мої яйця, — гучно проголосив він.

___________________

Любі, вітаю на сторінках нової захоплюючої історії! Буде весело - будемо реготати й гиготіти разом. Пишіть ваші враження в коментарях, щоб ми розділили ці емоції разом!