[61] Післямова вишуканого пройдисвіта

ПІСЛЯМОВА вишуканого пройдисвіта

Ааа... Ааа... Ааапчхиии!* 

______________________________

* Коментар до «Післямови вишуканого пройдисвіта»:

Ну от, із моєю післямовою сталося те саме, що й з моєю передмовою на початку першої книги «Яйцепосу». Знову я роззявив був рота, аби вимовити післямову, знову в мене залоскотало в ніздрі, і знову замість післямови пролунало чхання. А якби не свербіж у носі, то я в своїй післямові сказав би таке:

Безцінний читачу! – почав би я. – Якщо ти перейшов до читання моєї післямови, то отже вже дочитав до кінця Терентопські хроніки. Втім, справжнього кінця у них немає, оскільки вони в останньому розділі перервані на півслові. З цієї причини ми, безцінний читачу, так і не дізналися подробиць розв'язки, тобто не побачили, як саме три лицарі знешкодили чаклуна та звільнили з його полону красуню, і як саме міліціонери затримали організатора викрадення драконячого яйця та забрали у нього викрадене, і як потім вчинили з організатором. Але незакінченість – це досить типове явище для епосів. Наприклад, і Вергілій не дописав до кінця свого епосу «Енеїда». І Франсуа Рабле – свого епосу «Ґарґантюа та Пантаґрюель». І Ярослав Гашек – свого епосу «Пригоди бравого вояки Швейка». І Микола Гоголь – свого епосу «Мертві душі» (адже планував написати три томи, а написав лише два, та й то другий спалив у пічці, тож до читачів у повному вигляді дійшов лише один). Літературознавці стверджують, що і епос про Остапа Бендера залишився недописаним, оскільки, мовляв, Ілля Ільф та Євгеній Петров планували написати про нього три романи, а встигли написати лише два. Але якщо перелічені епоси не були дописані до кінця через передчасну смерть їхніх авторів, то Терентопський так званий епос залишився трохи недописаним, як бачимо, читачу, через втручання терентопських шпигунів.

Позаяк ця моя післямова дуже далеко від моєї передмови, – продовжив би я, – то ти, безцінний читачу, мав повне право забути, хто я такий. Тому нагадую: я, так званий вишуканий пройдисвіт, є тим самим індивідом, котрий знайшов рукопис (точніше машинопис) Дюка Бруньки «Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова», вигадав для нього лаконічнішу назву «Яйцепос», і поставив за мету його опублікувати, зробивши доступним досить великій кількості читачів.

У передмові я пообіцяв, що в післямові розповім, як цей рукопис потрапив до моїх рук. Виконую обіцянку.

Одним відносно теплим сонячним осіннім днем ​​після низки дощів, що мали місце попередніми днями, я вирушив на прогулянку до соснового бору на західній околиці Харкова. Прихопивши з собою сумку на випадок, якщо мені траплятимуться їстівні гриби. Гриби траплялися, але мало і не дуже престижні. Не було ні білих, ні лисичок, ні рижиків... У сумці опинилися лише дощовики та сироїжки, котрі зневажаються істинними асами грибного полювання.

У процесі цієї прогулянки мені закортіло справити велику нужду. У справдешньому лісі немає туалетів, і мандрівник справляється з цією фізіологічною проблемою, просто присівши під якимось кущиком. Але я гуляв не в стовідсотковому лісі, а в насадженнях на околиці міста, де вряди-годи прогулювалися місцеві жителі. Тому колись якась добра душа спорудила в цих насадженнях нужник для гуляючих. Типовий нужник із деревних дощок із діркою у підлозі замість унітазу.

Отож я перемістився до цього, м'яко кажучи, малого архітектурного спорудження, оточеного кущами, і відкрив його двері. Сподіваюся, ти не думаєш, безцінний читачу, що відкривши двері в кущах, я побачив за ними чарівне королівство. Ні, я побачив те, що й очікував побачити.

Отже, закривши двері зсередини, спустивши штани із трусами й присівши над діркою (вибач, читачу, за малохудожні подробиці, але я прагну, щоб ти точно уявляв собі картину знаходження рукопису), я із прикрістю зміркував, що не догадався прихопити в дорогу рулон туалетного паперу. Яка ж була моя радість, коли я виявив у нужнику довгий цвях, убитий вістрям у стінку, і настромлений на цю залізячку досить товстий стос паперу – машинописні аркуші формату А4. Подумки подякував тій добрій душі, яка вчинила таке благодіяння для подорожан, що забули узяти в дорогу рулон.

Звільнивши кишечник від, так би мовити, «надлишків», я зняв зі цвяха верхній аркуш. На ньому було щось надруковано за допомогою друкарської машинки. Маючи з дитинства любов до читання текстів, я не зміг стриматися, і перш ніж скористатися аркушем як туалетним папером, надруковане прочитав. Там було:

«Дюк Позаславович Брунька.

Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова».

Використавши аркуш відомим способом, я встав, натягнув труси й штани.

Читацька цікавість змусила мене зняти зі цвяха й другий аркуш. На ньому було:

«Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова.

 Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити поблизухарківський чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.