[57] Щось п`ятдесят шосте. Заручниця мрійника

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ШОСТЕ. Заручниця мрійника

Читачу! Чи насмілишся ти ще раз увійти до печери великого чарівника? Якщо серце твоє не сповнене відваги, утримайся: не читай далі.

Льюїс Керролл, «Палиця долі».

Ніхто, певно, не стане заперечувати, що це – парубійко забавний, а почасти навіть і чарівний, але ж і чарівництво має свої межі, які навіть найбезпардонніша людина не в змозі переступити...

Якщо сьогодні виявляється можливою і безкарною така очевидна чарівнича дія, то запитайте себе, які розміри прийме це чарівництво завтра?

Михайло Салтиков-Щедрін, «Помпадури й помпадурші».

18 вересня – 3 листопада 1995 року.

«Автор залишає тут Мгоцька й Річарда Левове Копито, щоб повернутися до них за шість розділів, у щосі п'ятдесят шостому з назвою "Заручниця мрійника". Там, безцінний читачу, ми побачимо не тільки цих двох лицарів, але, нарешті, й прекрасну Естер; там от і з'ясується вся правда про її таємниче зникнення й переміщення». Таку обіцянку Автор дав в останньому абзаці щося «Меч Халазюк». І обіцянку виконує.

Отже, виїхавши зі Шмарклова першого листопада, вищеназвані лицарі продовжили їхати на захід, тобто в напрямку Неголених гір. Оскільки посередині між Шмаркловом та Неголеногір'ям знаходилося селище Геннадьївка, де Естер в останньому листі призначила Мгоцькові зустріч.

З голови Річарда не йшло ворожіння старої циганки, яку вони зустріли, наближаючись до міста Безбаштового Замку, що те ворожіння було вчинено за допомогою комп'ютера. Там ворожка передбачила, крім іншого, що під час цієї подорожі Річард познайомиться з дівчиною, яка стане в майбутньому його дружиною.

Тому Левове Копито придивлявся до всіх зустрічних дівчат, намагаючись вгадати – яка з них... І страшенно боявся помилитися: а раптом познайомиться не з тією, яку мала на увазі ворожільна комп'ютерна програма, і помилкове знайомство замість сімейного щастя призведе до розчарування, а призначене йому кохання залишиться поза бортом.

Вранці наступного дня, тобто другого листопада, Річард із Мгоцьком допомогли зустрічній особі позбутися проблеми. Назвати це подвигом було б перебільшенням, але назвати доброю справою можна, особливо з погляду згаданої особи.

Особою був лицар, на щиті якого було зображено рожеве ведмежа в кремовому полі. Ведмедик виглядав не реальним живим юним звіром, а іграшкою. Лицар сидів на товстій колоді, що лежала біля дороги. Поруч пасся лицарський кінь агатової масті. Але він був там не єдиним транспортним засобом. Поруч, притулений до найближчого дерева, стояв зеленої масті велосипед «Україна» (виробництва Харківського велосипедного заводу). Не важко було здогадатися, що «вершником» цього велосипеда був хлопець років вісімнадцяти, високий блондин у спортивному костюмі, котрий сидів на колоді поруч із лицарем. Було зрозуміло, що обидва вони – лицар і велосипедист – теж їхали цією дорогою, і вирішили відпочити на зрубаному стовбурі.

Проїжджаючи повз відпочиваючих, Левове Копито і Лицар Пивної Кружки виявили, що поміж сидячими на колоді відбувається сварка. Лицар скрикнув:

– Відчепися від мене!

– Не відчеплюся! – відповів велосипедист.

– Я не бажаю!

– А ти забажай!

– Ні!

– Так!

Видно, що велосипедист вимагав від лицаря чогось, що було тому неприємно, нав'язував щось, що для співрозмовника було неприйнятним. Судячи з голосу і з обличчя (забрало лицарського шолома було піднято) доспіхоносець був досить юним, мало не школярем, який напевно робить лише перші кроки на лицарській ниві. Тому Річард і Мгоцько подумали, що, можливо, цей юнак потребує захисту від нав'язливого суб'єкта.

– Вибачайте, – звернувся до юного лицаря Мгоцько, коли обидва лицарі Напівкруглого Столу привіталися та відрекомендувалися сидячим на колоді, – може у вас проблема? Може вам потрібна допомога?

– Немає у нас жодних проблем, – грубувато відповів замість лицаря велосипедист. – Не втручайтесь у чужі справи. Їдьте своєю дорогою, куди їдете.

– Є проблема, – заперечив лицар. – Я хочу, щоб Ігор від мене відчепився, а він продовжує чіплятися. Мені це неприємно. Я вимагаю, аби ти, Ігорю, припинив і залишив мене в спокої. І взагалі, я більше не хочу, щоб ти мене супроводжував. Хочу, щоб тут наші шляхи розійшлися: я поїду далі, а ти повертайся додому.

– Ні, я від тебе не відчеплюся, поки не доб'юся свого! – наполягав Ігор.

– У такому разі я прошу вас, панове лицарі, захистити мене від цього приставали і змусити його лишити мене в спокої. Не хочу я цілуватися з ним! А він вимагає моїх поцілунків. Настав час це припинити!

– Так, я хочу з тобою цілуватися, Васю, тому що дуже тебе кохаю! – підтвердив Ігор. – Я хороший. Я красивий. Я розумний. Я гідний кохання. То чому тобі мене не кохати та не цілувати?

– Бачите, лицарі: він мене кохає, а я його не кохаю. Серцю не накажеш. Його спроби нав'язати мені кохання мене дратують. Досить! Їдь, Ігорю! Нашій спільній подорожі кінець!

– Не можна нав'язувати нікому насильно ні поцілунків, ні свого кохання, ні свого товариства, – сказав Річард Левове Копито. – Тому ви повинні залишити лицаря Васю і поїхати геть, якщо він так хоче. Ми не дозволимо вам цілувати його без його згоди.