[53] Щось сорок дев`яте. Засідання на Лисій горі

ЩОСЬ СОРОК ДЕВ'ЯТЕ. Засідання на Лисій горі

Іноді такі називалися маги, або волхви...

Григорій Сковорода, «Ізраїльський змій».

24 червня 960 року.

Багаття потріскує, вистрілює іскрами й вивергає ароматний дим. Рухливе світло від танцюючого вогню вихоплює з опівні­чної темряви дерева й кущі, а між вогнем і тими рослинами розташувалися люди, їх це джерело світла проявляє яскравіше. Одні із сидячих навколо багаття одягнені дуже легко, інші взагалі не одягнені, а значить – літо, тепло; і багаття потрібне не для того, щоб грітися, а для того, щоб бачити співрозмовни­ків.

Один із цієї кільцеподібної групи – сивий, як грецький мармур, старець у довгій домотканій сорочці, рябий і трохи кривоносий – підкидає у вогнище хмиз і вимовляє:

– Так, колеги, так, насуваються часи, коли кудесникам у цьо­му світі прийде несолодко. Усього за кілька десятиліть люди тут стануть кудесників репресувати й навіть знищувати. І не тільки кудесників і кудесниць, а й взагалі всіх, хто чимсь відрізняється від звичайних людей – і русалок з водяними, і лі­совиків з лісовицями, і упирів з упирицями, і перевертнів, і так далі. Усіх, хто живе й мислить трохи інакше, чим так звані хри­стияни. Нині християни тут нечисленні й маловпливові, поки досить лояльні стосовно тих, кого вони називають нехристами, тих хто вірний давнім традиціям і давній слов'янській вірі. Але в утробі другої жінки князя Київського Святослава, в утробі Малуші, дочки Малка, сестри Добрині, уже зачата дитина, ко­тра, відчуваю, років за тридцять-сорок оголосить христия­нство обов'язковою для всіх вірою на Русі, а потім християни почнуть боротися з інаковіруванням, інакомисленням, інакожи­тієм... Нас оголосять представниками так званої нечи­стої сили й заходяться викорінювати. І доведеться нам іти в інші світи, заповідні світи, крізь чудесні проходи...

– А за що вони нас так, Дажбуже? Ми ж їм зла не робимо, навпаки, навіть допомагаємо, – запитує молодий довговолосий брюнет-красень, стрункий, широкоплечий, засмаглий (за багато років таких стануть називати «мачо») – Ну хіба тільки хтось із чарівників, або русалок, або лісовиків, або... дозволить собі зрідка над людьми покомизитися. Але ж звичайні люди один одному роблять набагато більше гидот!

– Дорогий мій Кощію, християни чомусь придумають, начеб­то всяке чарівництво, не тільки зле, але й добре, світле, походить від нечистої сили, а отже, усі, хто займається чарівни­цтвом і взагалі робить щось незвичайне, є ворогом Ви­щої Сили, якій вони, християни, мовляв, поклоняються, – від­повідає кри­воносий Дажбуг. – І це притім, що Ісус із Назарета й інші хри­стиянські авторитети теж творили всілякі чудеса! Ісус доти­ком руки зціляв хворих від недуг, навіть воскрешав ме­ртвих, чу­десним образом багаторазово збільшував кількість їжі, пере­творював воду на вино, ходив по воді наче по суші... Так, він був великим чудо­творцем! Я читав християнські писання й дуже, дуже поважаю й люблю Ісуса з Назарета! Проте чарівництво чудотворців нехристия­нських християни оголосять явищем шкідливим. Мовляв, чудо­творство біблійних святих походить від Вищої Сили, а чудо­творство інших – від якоїсь, мовляв, гидоти. Не захочуть вони зрозуміти, що у всякого доброго чуда джерело в остаточному підсумку одне. Можна подумати, що ми свої чу­деса з ніздрі ви­колупуємо, а не черпаємо від тієї ж Вищої Сили. Я от уже до тих неприємностей не доживу – старий я: уже четверту сот­ню років живу, наближається час помирати, – а от молоді мої коле­ги, і ти, Ляду, і ти, Кощію, і ти, Лялю, та інші, ви змушені бу­дете піти звідси через нетерпимість християн.

(Ні, ні, не так, не зовсім так говорили давньоруські кудесни­ки під час цього, так би мовити, засідання на Лисій горі, що біля стольного міста Києва, у ніч з 23 на 24 червня, або, як тоді називали, червеця, 960 року від Різдва Христова, чи, згідно з тодішнім літочисленням, 6468 року від створення сві­ту. Не так, звичайно, а старослов'янською. І не було в їхній роз­мові таких термінів, як «репресувати», «колеги», «лояльні» тощо. Зрозуміло, для зручності читача дає Автор їхню розмову не в оригіналі, а в перекладі сучасною літературною украї­нською мовою, з цілковито сучасними термінами. Бо ж якби Автор ви­дав щось на кшталт: «Не лєпо чи ни бяшет, братіє, на­чати старими словеси трудних повєсти; начати ж ся ті пєсні по билі­нам сього времені...», то, скажемо прямо, це ускладнило б для чи­тача процес читання. Деякі сучасні, або минулого, або позами­нулого сторіччя автори, описуючи часи Київської Русі, вкладали у вуста персонажів майже сучасну мову, але для історичного ко­лориту пересипали то там то сям слівцями старослов'янськими, усілякими там «найпаче», «лєпо», «вельми», «єліко», «зело», «опріч», «сіреч» тощо. Автор же Те­рентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, навіть цього робити не має наміру, тому що хоче донести до читача в найбільш зроз­умілому вигляді суть розмови древніх чарівників, а не ви­пендрюватися грою зі старослов'я­нізмами.)

– Невже нам не вистачить сил, чарівних сил, щоби проти­стояти насильству з боку простих людей?! – дивується весня­нкуватий, кирпатий, жовтоволосий кудесник.

– Не в цьому справа, Лялю, – відповідає замість Дажбуга його брат Стрибуг; брати схожі, тільки в Стрибуга ніс не кривий, рі­вний, – а в тім, що відповідаючи насильством на насильство, ку­десники самі стануть лиходіями, що для нас, світлих волхвів, негоже. У цьому випадку краще відступити й піти, ніж, пручаю­чись насильству й несправедливості, озлобитися й, уподібнившись темним людям, зробитися лиходіями.