[33] Щось двадцять четверте. Відрядження чудотворця

]ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ. Відрядження чудотворця

Я ввійшов сюди з поміччю двері.

Борис Гребєнщиков, «Із Калініна в Твер».

Тут, у Харкові, зовсім літо. Місто шумне – центр Української республіки. Після провінції здається, начебто за кордон потрапив.

Ілля Ільф і Євгеній Петров, «Дванадцять стільців».

– А скажіть, будь ласка, як мені проїхати на Римарську, 22?

Леонід Чернов, «Спорт у повсякденному житті».

– Усі ми шпигуни, – тихо сказав Сайм.

– Ми шпигуни! – заволав Буль. – Підемо вип'ємо.

Ранком загін об'єднаних сищиків вирушив до готелю на Лестер-сквер.

– Ну що ж! – говорив доктор Буль. – Нічого страшного. Шестеро людей ідуть запитати в одного, чого ж він прагне.

– Усе не так просто, – заперечив Сайм. – Шестеро людей ідуть запитати в одного, чого прагнуть вони самі.

Ґілберт Кіт Честертон, «Людина, яка була Четвергом».

Видання деяких газет, журналів і навіть книг може приносити вигоду.

Козьма Прутков, «Плоди роздуму».

22 вересня 1995 року.

Ранком 22 вересня товстий маг Гліб Любомирович Цвях вирушив на вокзал, щоб за допомогою вузькоколійного паровозика переміститися у Великі Дрібки. Щоб крізь Державні Двері проникнути у Великий Світ. Щоб допомогти доблесній терентопській розвідці добути потрібну інформацію з розуму потайливого редактора харківської газети «Лиса правда» Фауста Рабіновиченка. Про що Цвяха попросили, як читач, напевно, пам'ятає, терентопський шпигун Іван-чай і король Жорик Дев'ятий.

Коли трамвайчик «Табакерка» переміщався убік залізничного вокзалу, його пасажир Гліб Любомирович, дивлячись у вікно, побачив жалобну процесію, що повільно рухалася до цвинтаря. Спереду їхав катафалк похоронного бюро «Бідний Йорик», слідом сумовито брели Мойсей і Берта Роженкранци, за ними кілька людей пристойного виду (очевидно, їхні родичі), а за ними семеро типів з кримінальними фізіономіями, напевно – колишні подільники й співкамерники небіжчика. Бандюгу везуть ховати на Старе кладовище, догадався чарівник. «Табакерка» обігнала похоронний хід, і він залишився за кормою електрично-рейкової колісниці...

До відходу поїзда чарівник встигнув почитати «Дошку оголошень», де була і його об'ява, приклеєна два тижні тому, помилуватися фресками Мікеланджело Бутербродова на вокзальному куполі й купити в газетному кіоску журнал «Мандрівник-надомник», аби за читанням скоротати путь...

За три години їзди до Великих Дрібок товстун прочитав журнал майже на третину...

Нарешті за вікном вагона під'їхали й зупинилися транспарант «ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕЛИКІ ДРІБКИ...» і герб Великих Дрібок – чорна каляка-маляка в жовтому полі.

Було тільки без п'яти хвилин опівдні.

До зустрічі з розвідниками аж чотири години. (Терентопія жила за жорикбурзьким часом, а Харківщина за оббитими чорним дерматином дверима – за київським, але обоє ці часи дощенту збігалися).

Щоб убити зайвий час, маг вирішив трохи погуляти колишньою столицею королівства.

А в Автора є не присуджений до убивства час, щоби розповісти, чому на великодрібкинському гербі зображена каляка-маляка.

До Мирополка Романтика на гербі столиці (що нею були Великі Дрібки до середини вісімнадцятого століття) фігурувало інше зображення, яке Автор не описуватиме, боячись обвинувачення в порнографії. Чому на старому гербі було зображено щось похабне, невідомо, оскільки прадавні літописи втрачені.

Мирополк, як відомо, був натурою романтичною, піднесеною, шляхетною, і його грубий натуралізм герба жолобив. Тому він придумав новий герб: чорний лицар на чорному ж коні, зображений на жовтому щиті. Оприлюднити новинку король вирішив під час чергового лицарського турніру, прикрасивши по периметру турнірне поле щитами з новим гербом столиці.

Придворному художникові Мирополк пообіцяв дати ескіз, за яким той повинен був виготовити ті щити. Але через страшну зайнятість у короля не доходили руки намалювати зразок. Коли до нього підходив художник, він проказував: «А, так-так, звичайно, пам'ятаю, трохи згодом, зараз немає часу».

І от коли до турніру залишилася тільки доба, Мирополк у своїх апартаментах сів малювати ескіз.

Він не був талановитим малювальником, тому лицар вийшов схожим на пінгвіна, а кінь – на мурахоїда (що тих екзотичних тварин Мирополк, звісно, ніколи не бачив і навіть не підозрював про їхнє існування).

Король відразу зачеркав невдале зображення калякою-малякою і зібрався здійснити другу спробу, але йому доповіли про якусь невідкладну справу. І, залишивши аркуш на столі, монарх вийшов.

Отут знову прийшов художник. Зустрінутий ним лицар Килина (який раніше був торговкою моченими яблуками), повідомив, що король відсутній. «Він мав залишити мені ескіз нового герба. Не залишив?» – запитав художник. «Зараз подивлюся, – відповів лицар Килина, увійшов у королівські апартаменти й повернувся з аркушем. – Так, залишив, от».