[23] Щось п'яте. Доморосле лицарство

ЩОСЬ П'ЯТЕ. Доморосле лицарство

 Якби ж то нас було сто, ми б співали за круглим столом.

 Борис Гребєнщиков, «Із сяючої пустоти».

17 вересня 1995 року.

Отже, після бою з лицарем Аркадієм, дракон Інокентій Карлович кинувся воювати й із дощовим черв'яком Гавриїлом Святославовичем. На шахівниці, звичайно.

Але після семи ходів хробак викликнув:

– Оце так так! Ти як ходиш, Інокентію Карловичу?! Це ж пішак, а не кінь!

– А? Що? Так. Вибачте, – розсіяно промурмотав дракон і спробував повернути фігуру на вихідну позицію.

– Не там він стояв! Та що з тобою, друже мій! Де твої думки?! – здивувався Гавриїл Святославович, витріщивши пенсне.

– Я думаю про лицаря, – зітхнув екскурсовод.

– А що таке?

– Та от лежить він там сплутаний, самотній... Я уявив себе на його місці.

– Нехай полежить, подумає про сутність буття. Йому корисно. А то карасів він, бачте, ловить!

– Все-таки жива істота. Раптом йому до вітру приспічить сходити, чи ще щось... Недобре його так залишати.

– А нехай він не нахабніє. Ти що пропонуєш? Розплутати без покаяння? Так він знову тобі життя псуватиме!

– Псуватиме. Ні, розплутувати не можна. Але й так залишити не можна теж. Раптом він із гордості ніколи не покається й лежатиме, поки... Як же бути-от?

– Схоже, партію доведеться відкласти?

– Не можу я зараз на шахах зосередиться.

Картата дошка з дерев'яними лялечками була відсунута, і дракон став задумливо постукувати пазурами по кришці клавесина.

– Значить, так: я його не розплутуватиму, – сказав він за пару хвилин.

– Правильно, – підтакнув хробак.

– Не розплутуватиму, а просто відвезу його до Королівського замку і попрошу Його Величність, щоб він на цього агресора вплинув, – продовжив хазяїн печери, встаючи.

– Здрастуйте будь ласка! – сторопів Гавриїл Святославович. – То він тебе до замку тяг, через що й увесь сир-бор стався, а то ти сам туди любісінько почвалаєш? За що боролися? То-то цей ловець карасів потішиться: по-його вийшло!

– Так, – сказав Інокентій Карлович і знову сів.

Знову задумливо постукав пазурами.

– А іншого виходу я не бачу, – заявив він же за хвилину й заново встав.

– Ну, не знаю... Раз ти так вирішив... – промимрив його друг із сумнівом.

І вони покинули Гірчичну печеру.

Цього разу Аркадій не спав.

– Я сподіваюся, пане лицарю, ви усвідомили своє становище, – знову схилився дракон над укутаним у капронову павутину залізом, – і готові дати обіцянку залишить мене в спокої.

– Ага, спішу аж падаю, – іронічно буркнула панцирна начинка. – Я самому Його Величності слово дав! Кістьми ляжу, але не відречуся! Втім, тобі, динозаврові дурокрилому, не зрозуміти, що таке лицарське слово й лицарська честь!

– У такому разі відвезу-от я вас кудись, і покінчимо із цією історією, – закінчив бесіду Інокентій Карлович.

Насамперед було потрібно від'єднати лицаря від колеса гіппомобіля. Для цього дракон, піднатужившись, припідняв колісний каркас («Дивися не пукни», – грубо поглузував Аркадій) і покрутив у зворотну сторону обмотане колесо. Сітка розмоталася, і екскурсовод опустив край гіппомобіля на місце.

Другим етапом було насунення лицаря на гіппомобіль. Отут Інокентію Карловичу довелося покректати неабияк, тому що металу на агресорові було забагато. Автор про всяк випадок нагадує читачеві: цього разу лицар Аркадій був одягнений у наворочений експериментальний панцир винахідника Нетребенька, що в тій конструкції була й система обігріву, й система охолодження, і парашут, і акваланги, і вогнегасник.

Але зрештою, намагаючись сам не заплутатися в капроні, дракон навалив металевий тюк поперек сідла. Не знаю, каже Автор, чи треба пояснювати, що ця процедура пророблялася під акомпанемент Аркадьєвих лайок. Якщо від його жагучого монологу відлущити усі непристойності (особливо дісталося драконовій матері), то залишиться: «Поклади де узяв! Я тобі шляхетний лицар, а не абищо!»

– Ну, я пішов, – сказав Інокентій Карлович приятелеві, беручи сірого в яблуках коня Людовика за вуздечку.

– З Богом, – перехрестив його (не рукою, а гнучким тулубом) Гавриїл Святославович. Цей дощовий черв'як був віруючим, православним, і регулярно відвідував церкву.

Дракон повів коня із пристебнутим до нього гіппомобілем, нав'юченим Аркадієм, убік Жорикбурга, часом зупиняючись, щоб поправити вантаж, який від тряски увесь час сповзав, ризикуючи знову гримнутися об землю. «При таких темпах їм доведеться години три тупотіти, не менше», – думав дощовий хробак, щулячи пенсне на маліючу трійцю...

* * *