[17] Щось п'ятдесят перше. Користь нудотної попси

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШЕ. Користь нудотної попси

– … Хіба ж неправда,

Дивний кінь?

– Напевно, він розумний...

Чи вміє він читати і писати?

– Відмінно пише: пречудовий почерк!

Веде сам лічбу сіна та вівса,

І конюху, що тільки зажадав би

Його провести, довелося б скрутно.

Вільям Шекспір і Джон Флетчер, «Два шляхетні родичі».

– Є свідком Зевс, який гігантський звір!

– Який?

– Жахливий він.

Арістофан, «Жаби».

– ... Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче.

Ярослав Гашек, «Пригоди бравого вояки Швейка».

29, 30 жовтня 1995 року.

У цьому розділі Автор Терентопських хронік знову вирішив звести свою працю до мінімуму, підсунувши читачеві замість своїх писань чужі. Тут він читачеві пропонує ознайомитися з інтер­в'ю, опублікованим в жорикбурзькому жу­рналі «Мандрівник-надомник», у березневому номері за 1996 рік. Ідеться в інтерв'ю про епізод із мандрівок чергових двох лицарів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Заканавного й графа Леоніда Очкарика. Як і в попередньому – п'ятидесятому – розділі, де два лицарі йменувалися Остапами, тут теж напарниками по мандрах стали тезки.

Цікавою є особистість, що дала це інтерв'ю. Це не один із вищезгаданих лицарів, а, якщо так можна сказати, суб'єкт, що у подорожі обіймав посаду транспорту. Так, інтерв'ю кореспондентові часопису «Мандрівник-надомник» дала не лю­дина, а кінь, що розмовляє людською мовою. Це унікальний ви­падок, коли лицарським транспортом працює не звичайне непарнокопите, а, так би мовити, брат за розумом – кінь-му­тант, істота конеподібна за зовнішнім виглядом, але люди­ноподібна за інтелектом і здатністю розмовляти по-людськи. Як уже за­уважував Автор, тварини що говорять, на відміну від деяких із тих що не говорять, як правило не дозволяють людям на собі їздити. Даний випадок є рідкісним винятком. Але цей звір до­зволяв їздити на собі не через відсутність почуття власної гідності, а від бажання хоч у такий спосіб брати участь у ли­царських діяннях.

Справа в тім, що цей суб'єкт, який носив типово кінське ім'я Сивко й кінське (як стверджував письменник Чехов) прі­звище Овсов, ще будучи лошам захопився читанням, у тому чи­слі й романтичних пригодницьких книжок, зокрема й про лицарів. Часто читачі ототожнюють себе з героями книжок. Си­вко Ві­трович Овсов (так, його тато носив кличку Вітер, тому Сивко по батькові Вітрович), будучи людиноподібним за ро­зумом, ототожнював себе з книжковими героями-лицарями, а не з їхніми кіньми, і сам забажав стати лицарем. Але, на жаль, це було неможливо, тому що коні верхи їздити не можуть (це тільки пам'ятник королю Жорику Сьомому у Жорикбурзі являє собою коня, що сидить верхи, та й то не на іншому коневі, а на вищезгаданому королі; але то ж пам'ятник, а в реальності та­кого не буває), і не здатні стиснути в руці меч, або спис, оскільки не мають рук із пальцями, а мають лише ноги з копи­тами. Так що зрештою Сивко зрозумів: якщо він і зможе взяти участь у лицарському житті, то хіба тільки як лицарський кінь. Та й то, можна сказати, йому пощастило, бо народився б він дикобразом, наприклад, було б ще гірше: ніякий лицар не погодився б сідати на дикобраза (а якщо б й сів, погано було б обом), тож взагалі жодних шансів...

Загалом, лицар без коня – це якийсь оксюморон. Як велосипедист без велосипеда, лижник без лиж, ковзаняр без ковзанів або, скажімо, автомобіліст без автомобіля. Погодься, читачу, що безглуздо називати автомобілістом пішохода, котрий не те що не має машини, але й зроду не сидів за баранкою і не знає, як автомобілем керувати (наприклад, Автор цих рядків належить саме до такої категорії гомо сапієнсів). От і безкінний лицар – це якась дурня. Адже навіть саме слово «лицар» походить від німецького “ritter”, яке означає не що інше, як саме «вершник». Ну, щоправда, у наш час британська королева надавала титул лицаря видатним діячам культури – акторам, музикантам, письменникам, ученим і іншим – які, можливо, ніколи не сиділи на коні, і вже тим більше, ніколи не напинали на себе залізний туалет й не брали участі у бойових заходах. Але в Терентопії, де лицарські традиції шанують і зберігають трепетніше, ніж у Британії, від лицаря вимагається, аби він був вершником у доспіху й усе таке інше.

Так от, ставши досить дорослим і сильним для перевезення ли­царя жеребцем, Сивко Вітрович Овсов дав об'яву в газети: «Їздовий кінь шукає доброго вершника-лицаря помірної вгодованості. Жорикбург, вулиця Безіменного Незнайомця 33, запитати Сивка Овсова».

На оголошення відгукнулося аж дев'ят­надцятеро лицарів: вісімнадцять незалежних і один із колекти­ву Напівкруглого Столу, тобто придворний. Незалежні споді­валися: якщо вони домовляться про співробітництво з конем, який розмовляє, то це для них буде вигідніше, аніж купувати такого, що не говорить. Що ж до молодого Леоніда Га­вриловича Зензевеєнка, котрий вже пройшов обряд посвяти в лицарі Напівкруглого Столу, але ще не обзавівся особистим конем, то, прочитавши оголошення й зрозумівши, що дав його письменний і такий що розмовляє, а не звичайний кінь, цей ли­цар-початківець подумав, мовляв, кажуть: «собака – друг люди­ни», а для лицаря другом має бути кінь, і краще такий друг, з яким можна потеревенити, аніж безсловесний.