[15] Щось десяте. Хвилюючі звуки

ЩОСЬ ДЕСЯТЕ. Хвилюючі звуки

Чому в залі сміються?

Карел Чапек, «Чорт».

– Шарлатан. Сучий син. Жулік. Шахрай…

Леонід Чернов, «Халтурники»

18 вересня 1995 року.

Наближався час початку концерту, і гар...

– До чого? – питає, перебиваючи, Ліва півкуля авторського мозку.

– Що – до чого? – збивається Автор.

– До чого наближався час початку концерту? Слово «на­ближався» означає переміщення до чогось або до когось. Так до чого або кого саме переміщався час початку концерту? – наполягає Ліва півкуля.

– Ну... Еее... Гм... До... до... до оперної Стайні, – невпевнено бурмоче, знизуючи плечима, Автор.

– Час переміщався до музичного театру?! – підключається й Права. – А можна уточнити: на якому виді транспорту? Або пішки? Тоді – якою ходою?

– Теж мені, педантичні скептики вишукалися! Ну вас! Як пишу, так і вмію. Вірніше – навпаки.

Знову. Наближався час початку концерту (Автор показує дулю своєму мозкові), і гарний будинок, розташо­ваний на вулиці Франсуа Рабле напроти майстерні Вакули Охрімовича Нетребенька й трохи ліворуч від лицарського гу­ртожитку, на­фаршировувався публікою, наче обезголовлений та обскубаний труп качки різаними яблуками перед впровадженням у спекотну духовку; з тією різницею, що в качку начинку запихають, а в театр начинка лізла сама.

– «Автор показує дулю своєму мозкові», – повторює Ліва півкуля. – Непогана назва для критичної рецензії на твою писани...

– Цить! – обриває критику Автор.

Будинок, хоч і був перебудований зі стайні, виглядав як справжній розкішний театр, і зовні, і зсередини; нагадував велетенський кам'яний торт, прикраше­ний колонами, статуями та іншими архітектурними витре­беньками.

Публіка, що жадала прослухати концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою «Хвилюючі звуки», проникала усередину за допомогою пред'я­влення квитків бабі Клаві – грізній бабусі, що обіймала в театрі за сумісництвом дві посади: прибиральниці й білетера. Якогось жвавого дядька, що намагався пропірнути у храм мистецтва без квитка (напевно, він був з тих, кому на перехресті Гоголя-Шек­спіра не вистачило бажаного папірця), баба Клава видавила з театру шваброю. Решта мали заповітні квитки, і їх минула швабра ця.

Люди й інші організми (дракон Інокентій Карлович зі своїм кишеньковим приятелем Гавриїлом Святославовичем не нале­жать же до категорії «люди») займали місця згідно з купленими квитками.

Втім, Інокентій Карлович не міг зайняти своє місце, то пак крісло, оскільки ці меблі не були розраховані на драконячі габарити. Дракон ніяк не зміг би вти­снутися між підлокітниками, не зламавши останніх, і роз­містити на си­дінню триметровий хвіст. Саме тому він завжди купу­вав місце поруч із проходом, щоб сидіти не в незручнім кріслі, а в зручному проході, просто на підлозі, спершись ліктем на крісло, і, звісно, в останньому ряду, щоб нікому не загороджувати видовище.

Безумовно, Інокентій Карлович сів у проході, котрий пролягав посередині глядацького залу, розділяючи зал на дві половини, тільки після того, як решта публіки, пройшовши проходом, заповнила крісла.

Сусідами Інокентія Карловича по ряду виявилися: лі­воруч – бібліотекар Бізончик Солом’яний із мальовничо розфа­рбованим обличчям (він сідав в останньому ряді, щоб нікому не заважати головним пір'ям), а праворуч... Коли крилатий каменіанський екскурсовод побачив її так близько, він подумав: «Ух ти!» По­тім подумав: «Яка краса!» Потім подумав: «Просто чудо!» Тому що його сусідка була така прекрасна, така молода й така... така... така...

Тьху, хрін подери! Яка ж бідна й убога людська мова, як не вистачає слів, коли треба висловити красу дівчи­ни. Поетичні штампи на кшталт «вічка як сливи, губки як вишні, щічки як персик» тощо, ті­льки заплутують нашу уяву, підсуваючи замість дівчи­ни якийсь фруктовий натюрморт. Або, гірше того, «віч­ка – бурштин, губ­ки – рубін, зубки – перли...» Якась дорогоцін­на мінеральна маска поганського бога Хацля-Цуцля дикунського племені мумба-юмба. Тьху. Краще вже просто сказати «дуже гарна» і все; і нехай кож­ний уявляє собі красу в міру своїх естетичних смаків.

Корот­ше кажучи, праворуч від дракона сиділа Естер Гільденштерн – дочка хазяїн­а корчми «Під Рятівною Мухою». Щодо її зовнішності Автор тільки за­уважить, що вона кароока струнка брюнетка з короткою стрижкою. Решту домалюй сам, безцінний читачу. Настільки миле створіння захоплювало вся­кого, хто її бачив. І дракон не був винятком.

Якщо читач засумнівається, мовляв, він же був не людиною, а як би яще­ром, тому його уявлення про красу повинні бути не людськими, а, якщо так можна ви­словитися, зві­рячими; з його погляду га­рною повинна вважати­ся, мовляв, громадянка, у якої є хвіст, пазурі й таке інше; якщо, повторює Автор, читач засумнівається, то Автор відповість: а хіба людина не може захоплюватися красою метелика, або там кі­шки, або взагалі бузку; хіба людина знається тільки на красі гомо сапієнса? Отож бо. Та що дракон, навіть кишеньковий люмбрикус Гаври­їл Святославович не міг відвести від красуні своє пенсне.