[14] Щось третє. Доспіхи з паровим опаленням

ЩОСЬ ТРЕТЄ. Доспіхи з паровим опаленням

– Розумієш, – продовжував він, помовчавши, – треба бути готовим до всього! От чому в мого Коня на ногах браслети.

– А це навіщо? – зацікавилася Аліса.

– Щоб акули не вкусили, – відповів Білий Ли­цар.

Льюїс Керролл, «Аліса в Задзеркаллі».

Бачиш, мовляв, он ту маленьку хріновину. Вона зачіпляє за ось оту круглу хрінацію: від того вся хріновня рухається. Тепер от цей невеличкий хрінок на третій хріновині стерся, і вона не зачіпляє.

Майк Йогансен, «Кос Чагил на Ембі».

17 вересня 1995 року.

Наступного ранку, тобто на світанку 17 вересня 1995 року, знову наліпивши на чоло оцтовий компрес від похмільного синдрому, лицар Аркадій почовгав коридором лицарського гуртожитку до барона Панаса в надії, що в того знайдеться чим підлікувати­ся. Підлікуватися не від поганого настрою, якого, незважаючи на невдалу спробу захопити дракона, не сталося завдяки вчора­шній «профілактиці» у корчмі «Під Мідним Забралом», а підлі­куватися від наслідків самої «профілактики».

Дорогою до однокімнатної квартири № 307, житла вищезга­даного барона, Аркадієві зустрівся лицар Річард Левове Копи­то, довготелесий парубок з носом як картопля й білими, як у порося, віями, котрий ішов із чайником на спільну кухню. (У квартирах лицарського гуртожитку не було окремих кухонь, а були спільні на весь поверх, з кількома газовими плитами, сто­лами й шафками, як у совєтській комунальній квартирі).

– Привіт драконоборцеві! – іронічно реверанснув він перед Аркадієм.

– Іди-іди, й без тебе нудно, – похмуро парирував той.

– Пити менше треба.

Аркадій і Річард Левове Копито були давніми суперниками. Ще зі шкільної лави. Будучи однокласниками, обоє прагнули бути лідерами в класі, що слугувало причиною конфліктів. Після закінчення школи обидва залицялися до одної дівчини. Вона вийшла заміж за Аркадія й народила йому сина. А Річард залишився в парубках. Тепер же кожний з них мріяв стати власником Шмокиконського замку, що півні­чніше від Жорикбурга. Після того як колишній його власник, лицар Напівкруглого Столу граф Галактіон, емігрував у Великий Світ через кохання до тамтешньої громадянки, ця споруда залишалася ненаселеною, якщо не рахувати присутніх там привидів. У лицарських турнірах фортуна металася від Аркадія до Річарда й навпаки, і ніхто з них не міг похвалитися стабільною перевагою в цьому аспекті над іншим.

У чому Аркадій відчував свою зверхність – це в можливості насміхатися над «ґанджем» суперника. «Ґанджем» Річарда Левове Копито, з погляду Аркадія, було захоплен­ня класичною музикою, що в колі лицарів Напівкруглого Столу вважалося не те щоб збоченням, але якимось дивацтвом. Ли­царі віддавали перевагу естрадним пісням – попсі або шансону, котрі «простіше пареного репу» (так, здається, кажуть росіяни?), тому Річард Левове Копито в цьо­му аспекті був як би «білою вороною». Король Жорик Дев'ятий теж відвідував си­мфонічні та камерні концерти, оперні й балет­ні вистави. Але йому за посадою треба, уважали лицарі, а так щоб за власною волею слухати цю «незрозумілу тягомотину» – ні, це, дійсно, не зовсім нормально. (Вони помилялися щодо короля. Він шану­вав класичну музику не через посаду, а від щирою душі.)

Обдавши один одного нелюб'язними поглядами, суперники розминулися, і Аркадій незабаром був у барона Панаса.

– Де ж ти так? – співчутливо вимовив барон, спостерігаю­чи знайомі симптоми на лиці лицаря.

– «Під Мідним Забралом» після лазні.

І «драконолов» повідав учорашню історію.

– ... А потім цей драконяра так стра­шно на мене поглянув, немовби німий Герасим на собаку Баскервілів, що я аж увесь похолодів та заціпенів... – роз­повідав він.

– Ну от бачиш. Я ж казав, що цей хвостато-крилатий інтелігентик не зробить із тобою нічого занадто звірячого. По­гляд, нехай і страшний, це усього лише погляд. Інший би... – бадьоро під­сумував, набулькуючи в чашку вина для лікування, Панас, коли той закінчив. – Подальші плани?

– З одного боку – заприсягся, незручно відступатися, а з іншого боку – мороз по шкірі. Не знаю, не знаю. – І Аркадій залпом осушив посудину.

– Ну, проти морозу є засіб. Нетребенько винайшов до­спіх з паровим опаленням. Я вже бачив експериментальний ек­земпляр.

Вакула Охрімович Нетребенько був кращим у Жорикбурзі ковалем і взагалі майстром на всі руки. Це саме він винайшов складний телескопічний спис, меч із автоматичним прицілом і велоарбалет (велосипед, що трансформується в арбалет). Тепер він мізкував над удосконаленням обладунків.

(«До речі, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – списи, які розкладаються як телескоп, я бачив у лицарів у мультфільмі "Як козаки у футбол грали", створеному на студії "Київнаукфільм" у тисяча дев'ятсот сімдесятому році; режисер Володимир Дахно». – «Якщо Нетребенько теж бачив цей мультик, то...» – каже Ліва, але Автор перебиває: «Він дійсно міг його бачити, тому що, по-перше, фільми з Великого Світу проникали й у підпільне королівство, а по-друге, Нетребенько бував у Великому Світі. Але навіть якщо ба­чив і запозичив ідею, це не применшує його заслуги. Бо одна справа – намалювати в мультфільмі, а інша – втілити в жит­тя, та так, щоб усе ідеально працювало».)