[10] Щось дев'яте. Стайня Опери та Балету

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТЕ. Стайня Опери та Балету

Із жахом чекаєш на музику.

Даниїл Хармс. Із записної книжки.

18 вересня 1995 року.

Сонце, яке ввечері сімнадцятого вересня задлубалося в захі­дний небокрай, усю ніч дерлося якимось підземним ходом, і вранці, як звичайно, виколупалося з обрію східного.

А це значить, що гепнуло­ся на землю 18 вересня 1995 року.

А це значить, що шанувальники класичної музики, котрі прочитали вчора нові афіші в Жорикбурзі, прокину­лися зі святковим на­строєм.

А це значить, що на перехресті вулиць Гоголя й Шек­спіра зараз запанує радісне пожвавлення, іменоване покупкою квитків на концерт у Стайні Опери та Балету, бо афіші інформували, що саме там, на перехресті (а чомусь не в касі театру) будуть рано вранці продавати оті квитки на сьогодні­шній же концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою «Хвилюючі звуки».

А за класичною музикою столи­чні мело­мани трохи скучили, бо трупа й оркестр жорик­бурзької опери, покинувши столицю, уже не перший місяць га­стролювали інши­ми містами королівства.

Ще й на світ не зазоріло, на цьому перехресті, біля пам'ят­ника Івану Никифоровичу Фальстафу, з'явився хтось у джинсовій ка...

– Стоп-стоп-стоп! – перебиває Автора на півслові Ліва пів­куля його мозку. – Що це за пам'ятник такий: Івану Ники­форовичу Фа­льстафу? Хто такий цей Іван Никифорович Фа­льстаф? Я знаю Шек­спірівського персонажа сера Джона Фа­льстафа, а Івана Ники­форовича Фальстафа не знаю. Познайом.

– Пояснюю, – говорить Автор, – на перехресті вулиць імені Го­голя й імені Шекспіра стояв (та й зараз стоїть) пам'ятник товстунові, який уважається одночасно й Гоголівським Іваном Никифоровичем і Шекспірівським Фальстафом.

– Так як же це може бути, щоб одна статуя була пам'ятни­ком двом різним персонажам двох різних письменників?! – ди­вується пів­куля Права.

– Хоч це й не має прямого відношення до мого сюжету, поясню, – киває обома півкулями Автор.

 До 1912 року ніякого пам'ятника на цьому перехресті не було, а місце явно напрошувалося на яку-небудь статую.

І в за­значений рік міська влада вирішила заповнити простір, що на­прошувався, мону­ментом.

Але кому?

Думки розділилися. Одні говорили, що оскільки перехрестя розташоване на вулиці Шек­спіра, то й пам'ят­ник треба ставити персонажеві Шекспіра. На­приклад, афінському ремісникові з ослячою головою із комедії «Сон літньої ночі» (що до божевільного одруження саме цього ослочоловіка з королевою фей композитор Мендельсон склав свій знаменитий Весільний марш). Інші спереча­лися, що перехрестя лежить на вули­ці Гоголя, тому й пам'ятник має бути персонажу Гоголя. Наприклад носу, котрий набув незалежності від своєї людини – з повісті «Ніс».

(Той факт, що пропонувалися ці персонажі, а не, скажімо, Гамлет і Тарас Бульба, свідчить про такі риси терентопської національної вдачі, як прагнення до оригінальності, почуття гумору й небажання бути банальними та стандартними. До того ж терентопці знали висновки медицини про те, що сміх корисний для здоров'я й подовження життя. Тому, бажаючи бути здоровими й жити подовше, вони з різних альтернатів, зокрема й щодо пам'ятників, зазвичай вибирали кумедні варіанти. У нашому з тобою, безцінний читачу, світі, переважна більшість пам'ятників не викликають в людях ані реготу, ані сміху, ані навіть усмішки. Із чого витікає логічний висновок, що наші люди не хочуть бути здоровими й жити довго, або, принаймні, що місцевій владі, відповідальній за пам'ятники, наплювати на здоров'я народу.

– Дивно, що жорикбуржцям і на думку не спало встановити там пам'ятник власне Шекспіру або Гоголю, що було б логічніше, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

– Може б і спало, – відповідає Автор, – якби на вулиці Шекспіра не було статуї Шекспіра, а на вулиці Гоголя – статуї Гоголя. Але такі вже були. Можна, безумовно, сказати, що Шекспір та Гоголь особистості настільки великі, що навіть якщо встановити їм на одній вулиці не два а аж десять пам'ятників, то й того не буде занадто. (От, наприклад, у місті Харкові встановлено вже чотири пам'ятники філософові Григорію Сковороді; і немає гарантій, що не буде встановлено ще. Але, щоправда, не на одній вулиці. Однак це не йде ні в яке порівняння з колишньою божевільною кількістю і в Харкові, і в інших великих містах Совєтського Союзу, статуй так званого Ілліча. Тоді бувало, що навіть і на одній вулиці бовванів не один штучний Ілліч. Між тим, людям властиво прагнути різноманіття.)

Король Жорик Сьомий, що правив тоді Те­рентопією, провів на цю тему опитування жителів Жорикбурга. І треба ж – поло­вина жорикбуржців проголосували за персонажа Шек­спіра, і половина – за персонажа Гоголя. Хоч би в один голос рі­зниця. Ні, саме нарівно. Ну як тут бути? Поставиш пам'ятник, необхі­дний гоголистам – обуряться шекспіристи, догодиш шекспіри­стам – образяться гоголисти. А на два пам'ятники ані місця, ані ко­штів не вистачить.

Жорик Сьомий звернувся за порадою до найму­дрішого, як він вважав, свого лицаря – герцога Єрофія на прізвисько Хи­тросплетена Звивина. Той і порадив витесати та­кого типа, якого одні вважали б персонажем Миколи Васи­льовича, а інші – персона­жем Вільяма Джоновича.