[09] Щось п'ятдесяте. Перетворення табуретки

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТЕ. Перетворення табуретки

– Тож, коли хочете, повірте, що я можу творити
чудеса. Від трьох літ я знався з одним чарівником, дуже сильним у своїм мистецтві...

Вільям Шекспір, «Як вам це сподобається».

Уся ця магія до того мені набридла, що я не слухав, коли про неї заходила розмова.

Ян Потоцький, «Рукопис, знайдений у Сарагосі».

27 жовтня – 1 листопада 1995 року.

Асфальтовою трасою в напрямку міста Свіжегнійополя двад­цять сьомого жовтня 1995 року переміщався вантажний авто­мобіль – скотовоз. У кузові він перевозив вантаж, яким була, згідно із призначенням цього транспорту, саме худоба, у кі­лькості чотирьох голів, двоє з яких відносилися до категорії непарнорогих парнокопитних, а інші двоє – до категорії непарнокопитих і відповідно безрогих.

Говорячи коротше й конкретніше, скотовоз перевозив єдинорогів і коней.

У кабіні, окрім водія, їхали два пасажири-попутники.

Взагалі ці двоє, яких звали Остап Окрошколюб і Остап Електричка, воліли переміщуватися верхи на своїх конях, а не у чужому авто­мобілі, але оскільки їм треба було дуже терміново перебратися із селища Сортирославля, що в Шмарклівській області, до Сві­жегнійопольскої області, а автомобіль прудкіший та витривалі­ший за коняк, то вони погодилися на пропозицію шофера під­везти їх разом з їхніми скакунами.

Шоферові ж забажалося надати тимчасово притулок у кабіні цікавим співрозмовникам, бо наодинці їхати нуднувато. А в тім, що пасажири виявляться індивідами цікавими, яким є що розповісти, шофер не сумнівався, бо це були не аби хто, не якісь нудні управдоми або бухгалтери, а справжні лицарі, тобто суб'єкти, так би мовити, пригодисті (чи треба пояснювати, що цей прикметник Автор зварганив від іменника «пригода»?).

Тим більше, що в цього водія вже був досвід перевезення лицарів з їхніми кіньми: десятого жовтня цього року, тобто на самому початку Великої Яєчної Експедиції, він підрядився доставити двох членів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Очкарика й графа Леоніда Заканавного – разом з їхніми кіньми, котрі звалися Гуго й Генріх, ген-ген на край світу, у якусь глухомань, як то кажуть, до чортів на виступці; що й виконав.

Тоді, більше двох тижнів тому, було тепло й сухо, майже як улітку, а тепер скотовоз у дорозі супроводжувала справжня осінь у вигляді сіро-буро-жовтого колориту ланд­шафтів і метушливого нелагідного вітру, що істерично розки­дав клаптики рослинних одежинок; каракулевого неба й крапель вологи, дрібних, як пісок, що сипалися ча­сом із того каракулю.

І в той раз і тепер очікування шофера виправдалися – лицарі дійсно розважали його в дорозі базіканням про власні пригоди й пригоди колег. Крім іншого, ці Остапи повідали про останню свою пригоду, що закінчилася ось щойно, протягом цієї доби. Мовляв, неподалік від Сортирославля три дні тому на них накинулася зграя якихось небачених жахливих, потворних і лютих ікласто-пазуристих монстрів; лицарі сховалися в старому вітряному млині, і три дні не могли покинути цього прихістка, оточеного і блокованого мерзенними, злими чудовиськами; а закінчилася ця страшна пригода несподівано сьогодні: монстри раптом зникли, коли до млина наблизилися ще два лицарі.

– Це були наші колеги, теж лицарі Напівкруглого Столу, – пояснив водієві вантажівки молодий лицар Остап Окро­школюб. – Саме їх ви бачили разом із нами в корчмі «Під Ча­сниковим Соусом».

– Зрештою, ми схилилися до висновку, до висновку, що ті монстри, монстри були не реальними, а нам увижалися, увижали­ся. Галюцинація. Може, під впливом гіпнозу, гіпнозу, – сказав граф Остап Електричка. – Але в такому разі неясно, неясно – кому й навіщо, навіщо знадобилось нас отак загіпнотизувати, загіпнотизувати.

Деякі люди в розмові для чогось (чи то ма­шинально, чи то для додання солідності й ваги своїм промовам), повторюють деякі слова по два або більш разів. Граф Остап Електричка теж мав таку мовну особливість.

Кабіна вантажівки-скотовоза зсередини була прикрашена приклеєними там і сям кольоровими фотографіями гарних не­одягнених дівчат, що ті знімки було вирізано з журналу «Га­рнюнізм!» І тільки перед водієм над вітровим склом, по котрому метлялися, стираючи краплинки, так звані двірники, були два зображення без еротики: іконки Ісуса й Діви Марії. Нижче цих святих персонажів примостився персонаж що називається не­чистий: підвішений на волосіні, погойдувався чортик, спле­тений із прозорої пластикової трубочки від медичної крапельниці.

Шофер не залишився в боргу перед пасажирами, і теж поділи­вся спогадами зі свого наповненого постійними перемі­щеннями життя. Адже шоферів, особливо дальнобійни­ків, мож­на зарахувати до гільдії професійних подорожан, як і мандрі­вних лицарів.

* * *

Наприклад, одна з історій, що запам'яталися шоферу, трапи­лась з ним у новорічну ніч.

Увечері 31 грудня 1990 року Іван Трістанович Гигикало (так його звати) після термінового рейсу до Свистоніздрінська (куди він на прохання знайомого бізнесмена доставив не худобу, а незвичайний для скотовоза вантаж – ящики з новорічною піротехнікою – хлопавками, бенгальськими вогнями, феєрверками тощо) повертався порожнем, тобто без вантажу, до рідного міста Шмарклова, сподіваю­чись о 23.00 бути вдома, аби із дружиною й дітьми зустріти за святковим столом Новий Рік.