[06 (ІІІ)] Щось чотирнадцяте. Викрадення в Абрикосовій (закінчення)

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій (закінчення)

У такій ситуації терентопський монарх міг би за прикладом англійського короля Річарда Третього, котрий у п'єсі Шекспіра горлав: «Коня! Коня! Королі­вство за коня!», драматично видати фразу «Яйце! Яйце! Коро­лівство за яйце!»

Були потрібні негайні рішучі дії!

Погляд короля безстрашно зупинився на телефонному апараті, що мешкав на тумбочці. Жорик Дев'я­тий хоробро підбіг, мужньо схопив слухавку, сміливо зістикував її з вухом і, із задоволен­ням почувши гудки, що підтверджували праце­здатність апарата, геройськи набрав номер керівництва жорикбурзької міліції.

– Алло! Міліція? – відважно вимовив рудобородий владар, почувши, що й там узяли слухавку.

– Так точно, – відповіла слухавка голосом генерала А.П. Бобика.

– Здрастуйте. Говорить король Жорик Дев'ятий.

– Добридень, Ваша Величносте!

– Не дуже добрий. Я телефоную з Каменіани. Тут викрали яйце дракона!

– Як, і там теж? – здивувалася слухавка.

– Чому «теж»? А де ще? – викликнув коронований лицар.

– Учора ранком хтось украв у краєзнавчому музеї драконяче яйце, вірніше – муляж драконячого яйця, – проінформувала слухавка.

– Отакої, і муляж! Негайно телеграфуйте у Великі Дрібки, нехай установлять біля Державних Дверей митний пост, щоб перевіряв багаж усіх хто виходить із країни! Яйце не повинне потрапити у Великий Світ! А сюди надішліть слідчого, в... – Прикривши долонею мікрофон слухавки, монарх повернувся до драконії. – У якій печері це трапилось?

– В Абрикосовій, – схлипнула драконія.

– В Абрикосову печеру. Терміново!

– Вас зрозумів, Ваша Величносте. Телеграфуємо. Висилаємо, – відповіла слу­хавка, і король її поклав.

Про всяк випадок Автор зауважує, що генерал Бобик був людиною. Бо оскільки в цьому чарівному королівстві існували зокрема й розмовляючі тварини, то схоже на собачу кличку прізвище може посіяти в читачеві непотрібні сумніви.

– Ну ось, слідчий незабаром приїде, – сказав драконам глава держави. – Знайдемо, обов'язково знайдемо! Справа державної важливості. Уся міліція шукати буде. І не тільки міліція.

– До речі, познайомтеся, Ваша Величносте: це моя рідна сестра Агнеса, – представив Інокентій Карлович драконію...

* * *

Деякі терентопські вчені-біологи вважають, що дракони споконвіку жили по всій Євразії. Крізь чарівний прохід вони давним-давно потрапили, мовляв, зі Східної Європи в Те­рентопію. Згодом у Євразії всіх драконів винищили, мовляв, усілякі Зиґфріди, Конани, Ланцелоти, Святі Георгії, Добрині Микитичи з Кирилами Кожем`яками і решта драконоборців, а от у Терентопії ці реліктові тварини зберегли­ся.

На Русі, до речі, драконів здавна називали зміями (приклад: Змій Горинич). Це дещо дивно, адже в них є лапи, тому логічніше асоціювати їх з ящірками, а не зі зміями. Але давати поради прадавнім русичам та решті жителів минулих сторіч і тисячоріч – справа безперспективна. Прадавні люди настільки вперті, що, що б ти їм не радив, що б не наказував, – вони нічого не виправлять. І навіть, що називається, вухом не поведуть. Хоч кіл їм на голові теши. Серед давно померлих суб'єктів ти переконати в чомусь можеш тільки тих, які називаються упирями та привидами, якщо, звичайно, у тебе є незаперечні аргументи.

Споконвічно дракони були дикими істотами, сильними й небезпечними. Потім, чи то тому що серед терентопців були чарівники, які створювали в моменти чаклунства магічні поля й випромінювання, чи то з інших причин, у диких драконів у по­томстві стали з'являтися дитинчата-мутанти, розумні й здатні розмовляти по-людськи. І це «відхилення» виявилося стійким, таким що передається в спадок. У таких мутантів уже всі діти, як правило, були розмовляючими. У такий спосіб дракони виявилися поділені на дві раси.

Читач може засумніватися в здатності драконів до людської мови. Мовляв, людина вміє говорити завдяки вібруванню голосових зв'язок, ворушінню язика й руханню губ. Ну, припустимо, і в драконів є голосові зв'язки з язиком. Але губ-от в них немає! У них дзьоб! Як же без губ-от! На це Автор відповість: у птахів теж немає губ, а тільки дзьоб. І між тим деякі з них – ну там папуги, пересмішники, воронові та інші – здатні балакати по-людському, вірніше досить точно імітувати людську мову. Тож, як бачимо, для людських розмов зовсім не обов'язково мати саме людський рот.

Нерозмовляючих драконів те­рентопці боялися й ненавиділи, адже ці страшні хижаки іноді знищували свійських тварин. (Зазвичай жертвою драконів ставали кури, качки, гусаки, іноді кішки й собаки, іноді кози й вівці. А от коней і биків дракони зазвичай не чіпали: по-перше, великуваті, по-друге, брикаються й буцаються.) А бували навіть і випадки людо­жерства. (Втім, зафіксовані лише два факти поїдання чоловічини: в 1633 році двох селян зжер один дракон, після чого він був убитий лицарем. Розтин показав, що мозок тварини був уражений якоюсь хворобою.)

До розмовляючих ящерів люди ставилися байдуже: користі від них ніякої, але й шкоди теж, якщо їх не сердити. Розмовляючих від нерозмовляючих легко відрізняли по пальцях на пере­дніх кінцівках (у перших вони більше схо­жі на людські) і більш розумному виразу очей. І взагалі, розмовляючі по повадках були більш, так би мовити, людиноподібними. Вони навіть могли сидіти на табуреті, або чомусь на штиб того, як люди, у той час як нерозмовляючі, здумавши сісти на табурет, заплигували на нього з ногами, як кури.