[06 (ІІ)] Щось чотирнадцяте. Викрадення в Абрикосовій (продовження)

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій (продовження)

Отже, Інокентій Карлович, схилившись над заповітною пап­кою, переглядав і, якщо треба, коректував деякі сторінки ро­ману «Ангел крейдового періоду», коли зовні печери прошу­мів розкотистий гуркіт. Це що ще за залпи? – зачудувався дракон і, поклавши папку на клавесин, пішов до виходу.

Вису­нувшись із підземелля, екскурсовод виявив, що метеорологічна обстановка різко перемінилася: небо від обрію до обрію запну­лося темною повстю хмар, що місцями висві­тлювалися кострубатими іскрами блискавок. Ну, природно, осінь же як-ні-як. Напевно, туристів сьогодні вже не буде, подумав крилатий очкарик, розвертаючись для повернення до рукопису, і тут краєм ока «засік» рух на пологому схилі пагорба. Це дорогою з Жорикбу­рга до Каменіани переміщався вершник. Інокентій Карлович згадав дзвінок Грошенятка й затурбувався:

– Лицар. До мене? Знову доведеться битися?

Наїзник зупинився біля розвилки доріг, мабуть, прочитав вказівник, і його кінь дійсно повернув до Гірчичних печер. Засмучений дракон, склавши на грудях лапи, став чекати на не­званого гостя.

При наближенні лицаря, Інокентій Карлович у колірній гамі його голови розрізнив зокрема помаранчеву та зелену барви.

Невже, сторопів екскурсовод, поправляючи окуляри на шо­рсткій морді; отакої, так це ж сам... Нівроку! От кого мав на увазі Джульєт Дездемонович, говорячи «найвідоміший лицар, велика цяця». Дійсно, велика цяця й найвідоміший лицар, бо глава держави, дійсно, теж є лицарем, і вже його-то знають усі в країні, навіть ті, хто лицарством не цікавиться. Тільки що ж йому від мене треба?

Рудобородий король Жорик Дев'ятий, одягнений у доспіх без шолома, малиновий плащ і зелену корону, верхи на білому жеребці на кличку Цезар під'їхав пологим схилом цього каменіанського пагорба до входу в Гірчичні печери й зупини­вся перед Інокентієм Карловичем.

– Добридень, Ваша Величносте! – сказав дракон-оч­карик.

– Здрастуйте, Інокентію Карловичу, – вимовив у відповідь монарх. – Якщо ви не проти, я б хотів із вами поспілкуватися.

– Ласкаво прошу, Ваша Величносте. Я до ваших послуг. Сподіваюся, настільки спішна справа, що примусила Вашу Величність нанести мені візит, незважаю­чи на несприятливу погоду, не пов'язана з моїми прогрішення­ми? – насторожено поцікавився печерний екскурсовод.

– Та ні, навпаки, – відповів рудобородий монарх, сходячи із Цезаря. – А щодо погоди: коли я виїжджав із замку, було ясно, соня­чно, а дорогою раптом небо заволоклося хмарами. Схоже, не уникнути грози.

Начебто на підтвердження цього прогнозу, траурна небесна вата сипонула холодною вологою під акомпанемент залпу не­бесної електрики. Візитер та хазяїн метушливо вкрилися від раптового душу під навісом печери.

Інокентій Карлович, дивля­чись на краплеспад, мимоволі ледве чутно продекламував:

Купав дощ луки та пер, линув

Із хмар, що мали колір сталі.

До корінь кваплячись, перлини

Картеччю крони протикали.

– Добре, – прокоментував чотиривірш Його Величність. – Який поет склав?

– Це не поет, – зніяковів дракон, – це так... моя імпровізація.

– Талановито.

Якщо ти, безцінний читачу, досить уважно прочитав розділ перший (то пак щось перше) за назвою «Введення в, так би мовити, терентопознавство», то тут міг би сказати, мовляв, якщо дощило, то король мав можливість шмокиконити (бо ж це діяння називається терентопським словом «шмокиконити» тільки в тому випадку, якщо відбувається під час дощу). А якби був град, то король, мовляв, міг би гриньмасялити. Однак Жорик Дев'ятий не шмокиконив. І гриньмасялити би не став. Принаймні в присутності підданих. Оскільки, чесно сказати, шмокиконення й гриньмасялення не належать до категорії хорошого тону. Про це терентопський віршотворець Франческо Губанедурський навіть написав чотиривірш «Правило етикету», що з тим віршиком читач зможе ознайомитися в щосі сорок третьому «Народний людожер». Жорик же Дев'ятий дотримувався, або принаймні намагався дотримуватися правил хорошого тону, тому що голові держави бажано бути прикладом для громадян.

Струсивши із плаща краплини й прив'язавши Цезаря до куща глоду біля входу, коронований лицар, запрошений крила­тим гідом, пройшов углиб земної порожнини.

Після того як король висловив захват красотами цього туристичного об'єкта, зауваживши, що тут колись уже бував, давно, ще до одруження (але тоді печера не справляла такого феєричного враження: була брудною і темною; а тепер он які чистота й ілюмінація, сказав монарх), він перейшов до суті відвідування:

– Мій візит, Інокентію Карловичу, викликаний подією, ко­тра нещодавно сталася з вами. Свідки з таким захватом роз­повідали про це дійство, що це наштовхнуло мене на певну ідею.

Йому вже доповіли про мій учорашній фортепіанний концерт у Стайні Опери та Балету, здогадався дракон.

– Приготувати чай? – запитав він гостя.

– Не відмовлюся. Я чув, у вас чай якийсь особливий, із ці­лющих трав.

Ну, ясно – Жорик мав бесіду із Джульєтом Дездемоновичем; крім Грошенятка йому ніхто не міг про мій чай розповісти, подумав печерний житель, беручи з тумбочки чайник, і за­просив відвідувача сідати. Подякувавши, глава держави сів в одне із крісел, які екскурсовод мав у печері спеціально для уто­млених туристів.