[03] Щось друге. Замах на подвиг

ЩОСЬ ДРУГЕ. Замах на подвиг

– А я би радий з кимось-то схопитись

І подвиг мене гідний учинить.

Арістофан, «Жаби».

Він гож убити був злобливого дракона.

Едмунд Спенсер, «Королева фей».

– Вилізай, підземна тварюко! Виходь, чудовиську!

Йозеф Чапек і Карел Чапек, «Адам-творець».

15, 16 вересня 1995 року.

Отже, Автор цього, м'яко висловлюючись, епосу вирішив поча­ти оповідь з історії протиборства лицаря й дракона, бо майже в кожному поважаному чарівно-лицарському епосі при­сутня ця тема.

У початкових розділах цього розгонистого твору мова йти­ме про сутичку лицаря Аркадія – члена колективу Напівкругло­го Столу – із драконом Інокентієм Карловичем.

Ну, починається...

* * *

Клятву, мовляв, зловлю дракона для Королівського зоопарку, лицар Аркадій бовкнув на бенкеті з нагоди вручення придворному катові медалі «За ударну роботу», що той бенкет відбувся в Королівському замку 15 вересня 1995 року. Бовкнув гучно, у присутності Його і Її Величностей, ката, лицарів Напівкруглого Столу й решти присутніх, що бенкетували, серед яких були й колишні клієнти нагородженого. Бовкнув сп'яну, не подумавши. За язик ніхто не тягнув. А відмовлятися, мовляв, погарячкував, був нетверезий, не звертайте уваги, забудьте тощо, було б принизливо й ганебно з точки зору лицарської честі. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш; назвався пальцем – лізь у ніздрю; так кажуть терентопські при­казки.

– Тут не зашкодив би коментар щодо зоопарку, – під­казує Авторові його Ліва мозкова півкуля.

– Нічого подібного! – втручається Права. – Тут не зашкодив би не коментар, а аж цілих три коментарі: щодо зоопарку, щодо імен короля, королеви й лицарів Напівкруглого Сто­лу, а також щодо придворного ката.

– Сам знаю! Попрошу не вказувати! – кричить своєму мозку Автор. І вмочивши неіснуюче перо в неіснуючу чорнильницю, починає шкрябати коментарі:

Коментар № 1.

Королівський замок, що розташований у самому центрі сто­лиці (нагадую: столиця – місто Жорикбург), є замкнутою ни­зкою будівель із безліччю гостроверхих веж і башточок, увінча­них гарними флюгерами, зубчатими стінами й іншими прича­ндалами, характерними для романтично-лицарської архі­тектури; низкою, що оточує великий двір.

У дворі, крім іншого, розташований невеликий парк.

Зоологічний парк.

Як майже всякий чоловік, король Жорик Дев'ятий мав хобі. Цим хобі був зоопарк. Як майже всяка дружина, королева Зінька Одинадцята буркотіла, мовляв, від хобі чоловіка одні витрати й незру­чності: мовляв, багато грошей іде на придбання й утримання тварин; мовляв, фауна занадто шумить; мовляв, від зоопарку не так щоб дуже добре пахне; мовляв, приділяючи багато часу зві­рині, чоловік менше часу приділяє сім'ї тощо. Одним словом, родина як родина. Жорик же Дев'ятий, люблячи дружину й обох дочок, не міг відректися й від любові до інших живих організмів. І зоопарк продовжував бути.

У мальовничих вольєрах існували й місцеві створіння, і привезені з далеких країн, як звичайні за нашими мірками, так і незвичайні. Колекція незвичайних місцевих була неповною: бракувало дракона. Занадто гонорові ці тварини; їм самоповага не до­зволяє, бач, жити у вольєрах і позувати роззявам; це, бач, нижче їхньої гідності.

В 1986 році коро­лю вдалося-таки споку­сити занепалого дракона Грицька. Той погодився животі­ти в зоопарку за щоденний літр горілки. Але оскільки він часто-густо був п'яний, вивергав матірщину й не­чистоти, то королю було соромно за такий експонат.

Тому коли Грицько за рік сконав від цирозу печінки, Жорик окрім суму (він добра люди­на, і його засмучує в більшій або меншій мірі кончина будь-я­кої істоти; навіть убиваючи комара на щоці, за­знає каяття при­родолюбія) відчув і деяке полегшення, бо суб'єкт, котрий загрузнув у алкоголізмі й жлобстві, був йому в тягар, ганьбив зоопарк, а просто прогнати його монарх уже не міг через свою делікатність та інтелігентність.

Король навіть сказав працівни­кові зоопарку, що зі сльозами дивився на тушу дохлого дракона:

– Я поділяю ваш сум, Юрію Антоновичу, але цей брута­льний алкаш не вартий наших сліз.

На що розстроєний працівник відповів:

– Вам легко говорити, Ваша Величносте! Яму ж бо не ви маєте копати!

З того часу вольєр для дракона пустував.

Коментар № 2.

Щодо імен. Тебе, безцінний читачу, можливо, здивувало, що короновані особи в Терентопії йменуються такими пані­братськими назвиськами: Жорик і Зінька; замість солідних – Георгій і Зінаїда.

Така там традиція.

Ще терентопський король Георгій Перший, котрий правив у сімнадцятому столітті, помі­тив, що народ схильний називати керівників позаочі не офі­ційними іменами, а панібратськими варіантами. Якщо начальник Іван, позаочі його можуть кликати Івашком, якщо Петро – Петру­хою, якщо Микола – Миколашкою, якщо Мики­та – Ми­киткою, якщо Леонід – Льоньком, якщо Михайло – Ми­шком... Із цим нічого не поробиш, а значить, тре­ба офіційний стиль пі­дігнати до народного, вирі­шив Георгій Перший і пере­йменував себе на Жорика Першого, а жінку Зінаї­ду Першу – на Зіньку Першу.