[02] Щось сімнадцяте. Корчма «Під Рятівною Мухою»

ЩОСЬ СІМНАДЦЯТЕ. Корчма «Під Рятівною Мухою»

Звернемося ж до інших сцен: довга кі­мната з низькою стелею й лавами з високим­и спинками та посипана піском підлога; гурт людей, які п'ють і обмінюються пліткам­и; усюди тютюновий дим, могутній доказ того, що духи десь існують...

Льюїс Керролл, «Вільгельм фон Шміц».

20 вересня 1995 року.

В історії, що трапилася наступним днем, тобто 20 вересня 1995 року, а точніше вечором та ніччю, мають місце й магія, і лю­бов, і, на жаль, убивство.

Оскільки майже всі події, про які Ав­тор Те­рентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покі­рний слуга, має намір повідати в найближчих розділах, відбу­валися в корчмі «Під Рятівною Мухою», то, перш ніж увірвати­ся в цю історію, Автор повідомить читачеві дещо про названий пункт громадського харчування.

Корчма «Під Рятівною Мухою» бу...

– Вибач, що перебиваю, – говорить раптом Авторові внутріш­нім голосом його Права мозкова півкуля, – але хотілося б знати, чому комахи в Терентопськім королівстві називаються рятівними? То ти згадав якусь Рятівну Бджолу, тепер Рятівну Муху, а там, бач, з'явиться й ще якийсь Рятівний Тарган?

– Тарган не з'явиться, а Рятівна Бджола – це колишня Ряті­вна Муха, – відповідає Автор. – Щоб у цьому питанні поставит­и всі крапки над «Ї», заглибимося в історію міста Жо­рикбурга.

* * *

У середині вісімнадцятого століття, у той же період, коли було засновано терентопську розвідку, король Жорик Чет­вертий вирішив побудувати нове місто й зробити його столи­цею королівства. Чим його не влаштовувала стара столиця – Ве­ликі Дрібки – невідомо. Місце для нової він уподобав при­близно в сотні кілометрів від Великих Дрібок на схід, на бе­резі річечки Струмище (яка південніше впадає в Замийку), на місці села Багнючки поруч із пагорбами Каменіани.

Саме під час будівництва нової столиці й трапився замах на вбивство короля.

У Жорика Четвертого не було рідних братів і сестер, і в той період він був ще бездітний. (Ну, тобто існувала принцеса Пелагія, яку він вважав і називав сестрою, але вона не була в дійсності його кревною родичкою, оскільки його батьки її не народили, а вдочерили. Детальніше про це читач дізнається, діставшись двадцять шостого розділу цієї книги, за назвою «Самогон для принцеси».) Тому, у випадку його раптової кончини, корона (і, безумовно, влада) перейшла б в спадщину до його брата у перших Олександра Миропол­ковича (тут Ми­рополкович – це прізвище, а не по бать­кові; фамілію Ми­рополкович носили нащадки Мирополка Романти­ка, вклю­чно з нинішнім королем Жориком Дев'ятим). Цей Оле­ксандр Ми­рополкович був пристрасно залюблений у корону й ба­жав з нею з'єднатися. У випадку якби в короля з'я­вилися діти, мрія залюбленого втрачала б усяку перспективу. Тож коронолюбу було по­трібно, щоб король умер негайно, поки не обзавівся нащад­ками. Тобто Оле­ксандр вирішив уколошкати кузена, обвинува­тивши в цьо­му злодіянні якихось розбійників, і, на­решті, застромити голову в улюблений золотий вінець.

І от, 23 травня 1745 року, вибравши момент, коли Жорик Четвертий у своєму наметі на березі Струмища на самоті роз­глядав креслення майбутнього нового королівського замку і ніяких зайвих свідків поблизу не було, Олександр безшумно прокрався в матер'яне приміщення і заніс сокиру над схиленою над кресленням вінценосною го­ловою.

Аж раптом муха, що дзиж­чала в наметі, геп­нулася об зіни­цю лівого ока негідника.

Втілю­вач замаху зойк­нув.

Король оглянувся...

 «Спілкуючись» потім із катом щодо цієї витівки, Олександр зізнався, що якби не «клята» муха...

Злочинця стратили досить оригінальним спосо­бом. Кращі блазні, коміки, скоморохи, гумористи й клоу­ни за наказом короля один по одному без перерви смішили прису­дженого – корчили пики, теревенили анекдоти, розігрува­ли смі­ховинні сценки тощо, – так що, незважаючи на жах свого стано­вища, в'язень не міг утриматися від сміху, під впливом безпере­рвного гумористичного конвеєра прореготав кілька днів, і на­решті сконав від повного виснаження організму, ви­кликаного безперервним реготом; тобто у буквальному значенні слів вмер від сміху. От які чудернацькі страти були в ті жорстокі часи!

(До речі, читачу, це не єдиний в історії людства випадок, коли засудженого стратили за допомогою сміху. Це практикували ще у Давньому Римі. Але там засудженого доводили до реготу не клоуни і гумористи, а кози. Засудженому намащували підошви босих ніг сіллю й підводили кіз. Кози злизували сіль, а жертва реготала від лоскоту аж поки не вмирала. Такі страти бували і у XVII сторіччі під час Тридцятирічної війни. Сміх у прикрих обставинах називається сардонічним. Таку назву придумав та використав у своїх творах сам великий Гомер. Сардонічним, бо походить від острова Сардинії. Вважалося, що на цім острові росте отруйна рослина, зовні схожа на безневинну селеру. Її отрута діяла, мовляв, на людину вельми чудернацьки: отруєна особа починала реготати, і реготала доти, поки не помирала від сміху. Автор цієї книги неодноразово згадує в ній про користь сміху для здоров'я. Але треба мати на увазі, що йдеться про сміх у нормальних дозах. Бо будь-яке корисне явище автоматично стає шкідливим, якщо його вживати в надмірних кількостях. Автор певен, що в цій його книзі гумору не настільки багато, щоб він міг нашкодити читачеві. Але й не настільки мало, аби читач жодного разу не усміхнувся. Якщо, звісно, читачеві взагалі притаманне почуття гумору.)