[01] Щось тридцять шосте. Що начудив Хома Лукич

ЯЙЦЕПОС, або Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова

Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

У трьох книгах

«Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова» є пародією на поки ще не написаний роман-епопею «Королівські підпілля хронічної забави» поки ще не народженого (і достеменно невідомо, чи народиться він взагалі коли-небудь) пописувача Вільяма Корнійовича Переперденка-Дупського.

Автор присвячує цей твір... Ну, деякі письменники присвячують свої книги яким-небудь людям; чому б і
Авторові цієї писанини не присвятити її комусь. Так отож Автор присвячує цей твір... Еее... Кому б... Може цьому... Або тій... Втім... Гм... Якби був один або одна
гідні присвяти, а то... Спробуй вибрати... А, та гаразд! Автор присвячує цей твір усім хорошим людям.

Книга перша. СТРАХОВИСЬКА ТА ІНШІ ГРОМАДЯНИ

Я знаю, є ця земля, де все чудно й не так, як тут; але до цієї землі не всякі знають дорогу.

 Микола Васильович Гоголь.

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ШОСТЕ. Що начудив Хома Лукич

– Що там за лицар? Підійди дізнайсь,

Нащо став на шляху – на славу дами

Чи просто так гарцюючи?

Френсіс Бомонт, «Лицар Полум'яніючого Макогона».

– А хто це – Тізба? Мандрівний лицар?

– Ні, це дама...

Вільям Шекспір, «Сон літньої ночі».

– Чи мо́є діло – кінь і меч?

Куди йти звідси прирече́на?

Я буду тут –

Бо наречена.

Даниїл Хармс, «Архітектор».

18 – 26 жовтня 1995 року.

Теплим осіннім ранком 18 жовтня 1995 року, коли промені ви­східного сонця пестили золоте листя, як пальці піаніста кла­віатуру рояля, ґрунтовою дорогою, що витягнулася в мальовни­чому жовтневому пейзажі, переміщалися два вершники.

Вони наближалися до дерев'яного моста через річку Рідину, щоб переїхати на інший берег.

Павутиння серед гілок придорожніх дерев, обсипане крапельками роси й опромінене ранковим сві­тилом, прикидало­ся діамантовими мереживами.

Наїзники були лицарями Напів­круглого Столу. Один із них звався лицарем Ярославом, другий – бароном Андрієм Цині­ком.

Як і інші лицарі Те­рентопського королівства (і придворні й незалежні), ці двоє, залишивши столицю – місто Жорикбург, – тепер на прохання терентопського короля Жорика Дев'ятого мандрували країною в пошуках драконячого яйця, котре було ви­крадено 18 вересня 1995 року, тобто рівно місяць тому, з Абрикосової печери, що в Каменіані.

Як і в інших лицарів цієї країни в цей період, у Ярослава з Андрієм Циніком була ксерокопія порт­рета таємничого суб'єкта, який підозрювався в організації цього викрадення, і який тепер десь ховався, напевно, із цим ви­краденим яйцем.

Як і решта тамте­шніх доспі­хоносців, ці двоє їздили від одного населеного пу­нкту до іншо­го й опи­тували жителів, пред'являючи їм для впі­знання зобра­ження мерзотника.

Загалом же пошуки викрадено­го драконячо­го яйця лицарями Терентопського королівства отри­мали офі­ційну на­зву Велика Яєчна Експедиція, нагадує чи­тачеві Автор цих писань.

На жаль, поки що ніхто з опита­них намальованого не впізнав, і не повідомив нічого нового щодо цієї справи.

Коли в полі зору лицарів Ярослава та барона Андрія Циніка з'явилися ріка, котра під променями вранішнього світила виблискувала немов нова кольчуга, що ту довгу вологу смугу перетнула смуга коротка й суха, дерев'яна, вони помітили: перед мостом га­рцює кінь із наїзником.

Коли ж Тутмос і Велосипед підвезли своїх сі­доків – осіб Напівкруглого Столу – ближче до впакованого в доспіх вершника, Ярослав і Андрій Цинік роз­гледіли на щиті витязя синю поштову скриньку в білому полі (зрозуміло, Автор не має на увазі, що до бойового лицарського щита була пригвинчена справжня поштова скринька; Автор має на увазі, що поштова скринька була просто зображена на щиті), і зроз­уміли, що перед ними не хто інший як Лицар Поштової Скри­ньки, той самий незалежний доспіхоносець, котрий став чемпіоном на останньому лицарському турнірі в День Шляхет­ного Мордобою, перемігши у фінальному бої Сіро-буро-мали­нового Лицаря, й одержавши чемпіонський кубок із рук короле­ви Зіньки Одинадцятої.