Розділ 25

Лілі 

Надворі крутився листопад. Цей місяць був по-своєму романтичний і сумний. Чим ближче ми під’їжджали до лісів, тим захопливішим ставав краєвид. Жовте листя і не думало опадати, тож створювало різнобарвні ковдри по горах. Теплі сонячні промені ще краще доповнювали цю красу. Наш світ так дивно побудований, сьогодні все переливається різнобарвними фарбами, а вже завтра проливні дощі змішають усе з брудом. Так і життя: сьогодні ти яскраво живеш, а завтра, можливо, опинишся глибоко під листям. Від постійної самотності я переважно мала пригнічений настрій, але з появою Назара всередину ввірвалась геть інша людина, завжди усміхнена і переповнена приємними відчуттями. Одначе, осіння атмосфера змушувала знову згадати, що все у цьому житті непостійне. 

Ми прилетіли близько обіду, тому вся дорога тривала до сутінків. Мені потрібна була ця атмосфера, стільки перемінних думок крутилось у голові. Ми зупинялись подихати, Назар зробив мені кілька ідеальних фото, я дратувала його за рулем, жартома чіпляючись. Загалом, дорога була цікавою.  

Сонце потроху готувалось сідати і мене почала брати дрімота. Авто Назар обрав із дуже просторим і комфортним салоном, гріх було не заснути, так зручно вмостившись у сидінні. Тільки-но збиралась провалитись у сон, як перед очима побачила дещо неймовірно красиве.  

- Коханий, глянь у гори, прямо перед нами! 

- Так, ми майже приїхали, це та сама Велика Копиця, через кілька хвилин ми доїдемо до бази. 

- Як доїдемо? - Я почала здивовано оглядати все довкола, точно зорієнтуватись не могла, проте, судячи з поганої дороги, ми дійсно були у тому самому селі. - То ця скеля так близько була до нас, а ми навіть не помітили? 

- Ну, виходить, так, ми тоді приїхали вночі, а коли повертались я, окрім тебе, нічого не бачив. 

Назар грайливо поглянув на мене, а я аж засоромилась від приємних слів. 

- Ви залицяєтесь до мене? 

- Ні, просто кажу правду.  

Через кілька хвилин ми вже заїхали до знайомої бази, зараз коричневі будиночки ще більше гармоніювали із золотим листям. Нас радісно зустріли із накритим столом, показали афішу з нашими зображеннями. У місті наші пригоди швидко змінились новими, гучнішими сенсаціями, а тут ми так і залишились яскравими зірками. 

Закарпатська кухня дуже смачна і поживна, а люди – привітні і приємні. Ми просиділи до пізньої ночі за цікавими розмовами. Дізнались багато корисної інформації про всі скелі, що дуже вигідно відзначиться на майбутній статті. До свого номеру ми повернулись задоволені і шалено втомлені. Якби не завтрашні походи, підйом був би не раніше обіду. 

Настав ранок, на щастя, сонячний і для такої пори року досить теплий. Звісно, вночі трохи був приморозок, проте сонячні промені швидко висушили його сліди. Тепер я снідала не сама в альтанці, а з коханим нареченим, тільки вже без кави, а з неміцним чаєм із молоком. Назар уминав свій сніданок із величезним задоволенням, у той час як мені насилу йшли шматки до горла, рятував прохолодний вітерець, який відганяв симптоми вагітності. 

- Через кілька хвилин принесуть наш сухий пайок і тоді вже можна буде вирушати в дорогу. І якщо ти будеш так їсти, далеко не зайдеш! 

Назар із невдоволенням і докорами дивився на мене, однак на цей погляд зараз більше прав мала саме я. 

- По-перше, це ти наслідив, і тепер мене щоранку нудить, а, по-друге, чим менше з’їм, тим легше тобі буде нести мене. 

Він різко змінив вираз обличчя і тепер вже сидів задоволений, мов слон. Я подумала, що причина цьому – його впевненість у власних фізичних силах, але помилилась. 

- Якби ти тільки знала, наскільки я щасливий, що наслідив. З нетерпінням чекаю, коли ти перетворишся на пухкенького і незграбного пінгвіна з милим животом. 

Чесно кажучи, стало приємно від цих слів, але все ж я трохи розсердилась. Мені хочеться залишитись стрункою і впевненою у собі, навіть на останніх термінах. А цей негідник відтепер закладає неправильний настрій. 

- Тобі на зло, до пологового я прийду на шпильках і з середньою вагою. 

- Росичко, поглянь на мене, уважно! 

- Що? 

- Мій син обов’язково виросте великим, тож живіт ти матимеш добрячий. 

- Головне, щоб він не ріс таким голодним, як ти. 

Нам принесли корзину зі смачненьким. Назар поніс її до багажника авто, у якому вже було все необхідне. Тож ми, не гаючи часу, рушили в дорогу. Перша зупинка була вже через кілька хвилин, ми припаркувались біля підніжжя гори і відправились у похід. Спочатку йшла широка кам’яниста дорога, навіть кілька красивих будинків, однак потім почався густий ліс із вузенькою стежинкою. Я намагалась іти обережно, дивлячись під ноги, проте постійно відволікалась на довколишню красу. Назар помалу повз, навмисне, щоб я дуже не виснажувалась.

 Найбільше у цьому лісі сподобався навіть не краєвид, а неповторні звуки. Шум наверху, коли вітер колихав верхівки дерев, хруст гілок під ногами, шелест листя, спів пташок – все разом створювало приємну мелодію. А коли листя злітало з дерев, я почувалась щасливою дитиною у казці. Досить швидко ми опинились біля стопи скелі. Поруч із нею я почувалась комахою і ліс теж перестав здаватись високим. 

- Ну нічого собі – копиця! Це дивовижно! 

- Так, Росичко, на фото вона здавалась меншою. Я зараз спробую піднятись, а ти почекаєш унизу. 

Назар знайшов потрібний ракурс і почав фотографувати скелю із землі. Чомусь він був абсолютно впевнений, що я його послухаюсь. Одначе, як справжній професіонал я мусила передати особисті відчуття читачам. Оскільки з нижнього боку можливості вилізти не було, я вирішила обійти її, і з верхнього боку помітила досить втоптану стежку.

 Вона виявилась геть не страшною, адже з обох боків росли кущі і навіть деревцята. Щоб не сперечатись внизу, краще тихенько підіймусь і дістану вже потім, на вершині. От і перевіримо, чи дійсно краєвид захопить подих Назара і він не зможе сваритись. Через кілька хвилин я вже підіймалась, так би мовити, на чотирьох, адже підйом став крутішим і навіть викликав страх. Я вже, було, хотіла визнати поразку, але опинилась на верхівці. Трохи перевела подих і не повірила своїм очам. Це дійсно була висота пташиного польоту, і тут, на вершині, ти почуваєшся велетнем. Переді мною відкрилось стільки гір і село, мов на долоні, що втримати емоції не було сил.