Розділ 22

Назар 

Як же я сумував за моєю Росичкою, думав, не побачу вже. Вона ж така горда і незалежна, після слів Лєрки і думати про такого не стане. Я поволі почав підводитись, але вона підбігла і заборонила. Я торкався її волосся, рук. Тремтить, можливо, від холоду, а можливо, від страху. Я почав витирати її сльози, а потім цілувати без упину.   

- Отакої, я тут Вам крапельницю прийшла поставити, а Ви, бачу, іншим шляхом лікуєтесь.  

До палати ввійшла повна жіночка, вона буркотіла зі сміхом на обличчі. Одразу взялась щось розпаковувати. 

- Дівчина хай почекає за дверима, поки ліки крапатимуть. Ще встигнете налюбитись! 

Росичка мені всміхнулась, підбадьорюючи, і тихенько вийшла в коридор. А мені знову стало не по собі, майже гола з босими ніжками, по холодній плитці. Зараз загребу у свої обійми і висварю за такий вигляд, та й що це за сукня така? 

Медсестра вийшла, я одразу гукнув Росичку, через мить вона вже сиділа поруч. 

- Чому ти у такому вигляді? 

- Я? Це ти чому у такому вигляді, як лише туди потрапив? 

Весь жаль з її обличчя зник, вона злісно просила пояснень і я мусив їх надати. Часу ми тут мали вдосталь, тож почав свій монолог: 

- Коли я відмовився від матері, був схожий на ходячий скелет, відставав від однолітків. Тоді думав, що через такий вигляд вона мене покинула. Щоб стати сильним, я пішов на заняття з боксу, там і зустрів Удава. Він виявився ватажком організації, яка робить гроші на нелегальних боях. Я став його найкращим учнем, а далі вже й чемпіоном боїв без правил. Кілька років тому покинув це кодло назавжди, однак мене без церемоній повернули. Після конференції мене забрали на бій, але я встиг зв’язатись із прокурором і попросити Лєрку тебе відправити... 
Вона не дала мені закінчити, різко накинулась із запитанням. 

- То ви навмисне? Назаре, хіба так можна, я ж тебе всюди шукала! 

- Цікаво, де ти мене шукала у такому вигляді? 

Росичка розсміялась, вона навіть трохи засоромилась. Почала прикриватись руками, але для цього є придумані речі з тканин. 

- У «Фортеці». 

Тепер вже, через біль, сміявся я. У той клуб Лєрка завжди ходила, пропадала там, поки дітлахів не завела. Я ж у цьому клубі востаннє був, лише аби її забирати, щоб цього не зробила її мама і не вбила на місці. 

- А коли не знайшла, почала пити все, що красувалось за барною стійкою? 

Спиртного я не відчув, однак нескладно було здогадатись, чим вона могла заспокоюватись. Ще й винний вигляд запевнив у цьому остаточно. Отже, така дівчина через мене пила. Самооцінка виросла в рази, я навіть усміхнувся задоволено, та тут же отримав легкого стусана в ногу. 

- Я була впевнена, що ти мене покинув, використав і зник. Спочатку Лєрка, потім... 

Вона різко зупинилась, схоже, на емоціях сказала, не подумавши. От тільки тепер вже доведеться продовжувати до кінця. Я грізно подивився на неї, щоб і не думала ухилитись. 

- Потім? 

- Тамара Дмитрівна розказала про вашу розмову.

 
Ну так, хіба це могло залишитись у таємниці. Жінки не можуть змовчати, навіть якщо дуже сильно цього хочуть. Та начальниця заслуговує поваги, адже трималась досить довго. 

- Так, вона сказала тобі правду. На початку я і дійсно бачив у проєкті лише вигоду, та потім ти все змінила. Точніше, наповнила мене ще більшим бажанням завоювати для нас усе. 

- Для нас? 

- Так, більше я не хочу бути без тебе! 

Якби у цей момент не відчинились двері, мабуть, я б освідчився без усіх романтичних церемоній, навіть без кільця. У приміщення зайшов Петро Іванович, він мимоволі кинув зацікавлений погляд на Росичку, за таке я навіть його захотів вдарити. Вони одразу почали знайомитись: 

- Петро Іванович, прокурор! 

- Лілія, я... я... 

Вона не могла підібрати правильних слів. Називатись колегою, вочевидь, не хотіла, а коханою не наважувалась. Та й до сьогодні я жодного разу не озвучував її статусу у моєму житті, то хіба можна знайти більш підходящу мить? Я задоволено усміхнувся. 

- Лілія – моя дівчина! 

Очі Росички одразу загорілись, вона навіть почервоніла. Прокурор мимоволі всміхнувся, однак поспішив знову повернути грізний вигляд. 

- Я заскочив до твоєї квартири, ми вилучили все незаконне прослуховування. Подумав, тобі знадобляться речі, тут спортивний костюм, капці, одним словом, все необхідне. 

- Так, Ваша правда, навіть дуже необхідне.  

Я кивнув Росичці на пакет, вона взяла його до рук. Тепер вже наказним і грізним тоном, звернувся до неї: 

- Негайно вдягни спортивну кофтину і капці! - Якби ми були наодинці, вона б отримала цілу лекцію про стриману моду. Сьогодні я ревную її навіть до стін, а коли думаю, що Росичка була такою зовсім сама у клубі, розриваюсь від злості. Якби не принесли речі, я б закутав її у простирадло, фіранку чи будь-яку іншу не прозору тканину. 
На диво, Росичка засоромилась і швиденько запакувалась у кофтину, одягла на ноги капці. Озиралась на себе, кидала незадоволені погляди.

 
- Я схожа на бідного родича у цих речах! 

- Ти будеш прекрасна навіть у мішку! - І це була чиста правда, ніщо не зможе закрити красу коханої у моїх очах. Я бачив цю красу у погляді, манерах, міміці і кожній клітинці тіла, неповторного і єдиного у цьому світі. 
Петро Іванович занервував, його відверто дратували наші закохані нісенітниці. Прокурор закашлявся і наполегливо сказав: 

- Нам треба поговорити віч-на-віч! 

- Звісно! 

Я навіть розумів, про що йтиме мова, доведеться вивалювати всю брудну білизну. Проте так просто Росичку я відпускати не збирався. Усміхнувшись коханій, покликав її ближче. Вона радісно підійшла і нахилилась. 

- Зараз ти підеш додому, трохи поспиш, а потім я прошу у тебе сніданок на біс. Одного разу ми вже так знайомились, і це подіяло, значить, є вірогідність, що знову все вийде.