Розділ 20

Назар 

Два дні до того 

Сьогодні в останнє відпускаю мою Росичку, і це лише тому, що їй потрібно зустрітись із рідними. Завтра прийде до мене і, сподіваюсь, повертатиметься у зовсім іншому статусі – статусі моєї нареченої. Вона погодиться, я знаю, у цих болотних очах бачу кохання і відданість мені. 

Дорогою заскочив до ювелірного магазину і там розгубився. Мені за чергою подавали обручку за обручкою, однак ні одна із запропонованих не була гідна Росички. Остання партія обручок була врізноманітнена різнокольоровими коштовними камінцями. Тут довго думати не довелось, я миттєво зробив остаточний вибір. Не знав, як цей камінь називається, але він був точною копією очей моєї дівчинки. Консультантка всміхнулась і взялася пакувати обручку у красиву коробочку. 

- У вас чудовий смак. Хризоліт – досить рідкісний камінь, Ваша наречена буде приємно вражена! 

Знаю, вона буде задоволена, я і сам не очікував знайти щось настільки особливе і зрозуміле лише нам. Тепер, з обручкою у кишені, я починав відверто хвилюватись. Передчуття хороші, все має піти за планом, це не єдиний завтрашній сюрприз.  

У кишені задзвенів смартфон. То була бабуся, яка зателефонувала сказати, що я молодець і дуже впевнено виглядав на конференції. Вона не стримувала сліз, адже улюбленого внучка показали по телевізору. Коли вона врешті закінчила свій чуттєвий монолог, я розслабився. Почувся знову звук дзвінка і я подумав, що бабуся, напевно, все ж забула щось сказати. Однак на екрані виднівся незнайомий номер. 

- Алло! 

- Назаре? - Грубий і впевнений голос мене одразу насторожив. 

- Так. Із ким розмовляю? 

- Це Олег, президент ФБ (Примітка: ФБ – Федерація Боксу). 

- О-олеже Вікторовичу! Це велика честь. 

Я запинався, як малий хлопчина, навіть голос став тихішим. Отакого повороту подій точно не очікував, та що там, і мріяти не міг. Ні, після таких гучних заяв мені не могли не зателефонувати. Можливо, тренер чи боксер на виклик. А тут сам Савицький власною величною персоною. 

- Так, велика. Я телефоную один єдиний раз, щоб ти прийшов і показав свою силу. Не люблю необґрунтованих гучних заяв і сумніваюсь, що ти зможеш мене задовольнити. 

- Я прийду, і зможу, - впевнено відрізав я, навіть не задумуючись. 

- Побачимо! 

У слухавці пролунали короткі гудки, моє серце відбивалось їм у такт. Щойно я почув голос заповітної мрії, почув реально, на яву. Звісно, він мені не довіряє, але ж зателефонував і запросив. Ну, от і побачимо, чим здивує ФБ. Думаю, після Удава мене нічим не злякаєш.  

Під нашим під’їздом красувались два чорні джипи позашляховики. Район був зовсім звичний, по-своєму застарілий і обшарпаний. Такі авто тут зустріти – велика рідкість. Напевно, комусь із наших дівчат пощастило вдало вийти заміж. Коли піднявся до квартири, одразу насторожився – двері були прочинені. Це точно не бабуся із мамою, а більше ключів ніхто не мав. Хіба що вітчим або мої недобрати, що приїхали за мамою, отаке нахабне проникнення могло бути в їхньому стилі. 

Я пройшов коридором, заглянув на кухню – нікого, коли зайшов у вітальню, злість спалахнула миттєво. На дивані хазяйновито розкинувся Удав, а з обох боків біля нього стояли двометрові горили. Я нахабно розсміявся. 

- Четверо? Ще трохи, і я подумаю, що ти мене боїшся. 

Кого-кого, а цього покидька бачити хотілося останнім, а ще краще – не бачити взагалі. Прийшов без запрошення, як до власного дому, воліє принизити і налякати авторитетом. Та це ми вже проходили, дарма лише старались і заламлювались. Я зверхньо пронизував його лютим поглядом. 

- Хазяїн свого пса ніколи не боїться, а якщо вже злякався, то він більше не хазяїн. 

- Он як, спасибі, що нагадав. Так, я був твоїм псом, рабом, слугою, машиною для заробітку. Однак, усе змінилось, тепер я вільний і сильний чоловік. 

- Я б не рекомендував тобі у моєму домі почуватись хазяїном. 

Він нахабно розсміявся і поглянув на свою охорону. Ті перелякано його підтримали награним сміхом.  

- Назаре, цей ремонт, диван і, взагалі, весь ти – зроблені завдяки мені. 

Я більше не витримував. Спокійної розмови, схоже, не вийде. Нам двом тут затісно, а поступатись я не маю бажання. 

- Все з перерахованого – плід моєї багаторічної праці. Якби я не хотів вчитись, твої уроки нічого б не дали. І якби тоді ти не прийняв мене, знайшовся б інший, можливо, кращий тренер. 

Тепер спокій зник і з лиця Удава, він добре розумів, що ці слова правдиві.  

- Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати твою думку, мені на неї начхати. Ти належав, належиш і будеш належати лише мені. Захотів погратись у свободу, я не став перечити. Проте, сьогодні ти вирішив повернутись і я, як твій тренер, буду супроводжувати тебе до вершини. 

- Якщо ти вже втрачаєш пам’ять від старості, то нагадаю – я сповна повернув тобі всі витрати і належу я лише собі. 

Я не стримував емоції, ще кілька слів, і вони у п’ятьох по одному звідси вилітатимуть. Удав розсміявся, голосно, знущаючись. Навмисне, щоб ще більше грати на нервах. 

- Гроші ти відпрацював, але я дав тобі більш цінні вміння і якості, які повертаються лише кров’ю і потом. Тоді ділився я, тепер ділитимешся ти! А якщо надумаєш ще пручатись, не забувай про близьких. 

Він не залишив мені вибору. Цей навіжений має владу і може гратись людськими життями, як хоче. Покидьок не щадить ні дітей, ні жінок. Сподіваюсь, про Росичку ще не встиг дізнатись. 

- Добре, відтепер ми знову разом. А зараз вимітайся звідси і забери свої статуї! 
Удав знову розсміявся мені у відповідь. Якщо не йде, значить, це ще не всі сюрпризи. 

- Я прийшов не за цим. Те, що ти згоден, і так знаю. Завтра ти потрібен мені, боротимешся на чорному рингу. Тебе чекає сюрприз.