Розділ 19

Лілі 

Від виплеску адреналіну під час втечі з клубу весь алкоголь вивітрився. Я більше не відчувала впевненості і сили. Потрібно було знову поновити запаси оманливих почуттів. Я згадала про подарунки вдячних замовників статей. От зараз і перевіримо, наскільки щирою є ваша подяка. Одразу натрапила на дорогий коньяк і зробила кілька ковтків. Стало ще гірше. Цим п’янством я нічого не вирішу, лише позбудусь і без того слабкого здоров’я. Я відклала пляшку вбік і поглянула на смартфон. 

Так, я остаточно зрозуміла, що чекати на дзвінок від коханого – безглуздо. Та й не коханий він мені більше, напарник, якщо, звичайно, повернеться. Напевно, я б, на його місці, не повернулась. Можливо, він уже тренується перед боєм і я зможу спостерігати за ним через екран телевізора. Від цієї думки серце болісно стислось, мені захотілось плакати. Та я не дозволю собі, потрібно знайти спосіб розслабитись. Озирнулась довкола й зауважила, що чорні стіни більше не здавались мені модним дизайнерським рішенням, вони здавлювали мене, наче замкнули у склепі. Лише тиждень тому я і не знала про цього негідника, а зараз без нього не можу ніде прихистку знайти, навіть у власному домі. Я підійшла до вікна на балконі, моя росичка зів’яла, листочки знесилено опустились. Я підійшла до кухні, набрала склянку холодної води і полила квітку. От би і мені так знайти свій еліксир спасіння… Раптом згадала про шкідливу звичку. 

Я не любила запах цигарок, тому знайшла модну альтернативу. Ми з дівчатами на вихідних ходили по кафешках, і це було престижно – сидіти з тоненькою сигаретою поміж пальців й спокусливо випускати дим. А дим я знайшла в електронній сигареті, до того ж із приємним смаком і запахом. Я почала нервово перебирати шухляду за шухлядою і врешті знайшла свій IQOS. У напівтемряві вставила заправку. Пішла до крісла-гойдалки, думаючи, що зараз зроблю кілька затяжок і стане легше. Я піднесла сигарету до губ, жадібно вдихнула і випустила дим убік вікна. Залишився приємний, солодкуватий і такий знайомий присмак. Я розсміялась, голосно, істерично. Сміялась довго, поки сміх не перейшов у гіркий плач.  

Заправка «лісові ягоди» добила мою волю, більше не залишилось сил пручатись емоціям. Зі стількох видів смаків я натрапила на цей, настільки гіркий для мене, що аж у грудях болить. 

«- Як гадаєш, це випадковість, що ми тут застрягли? Чи це наша доля? Ти віриш у долю? 

- Я вірю лише в одне! 

Назар вскочив із каменю і нахилився до найближчого кущика чорниці. Зірвавши кілька ягідок, приніс їх мені і продовжив: 

- Наші ягоди долі...» 

Назаре, чому ти всюди, куди лише я не піду? Можливо, просто я наскрізь просочилася тобою, твоїм холодним поглядом, сильним тілом і неповторним запахом. Це не кохання – це одержимість, і я ламалась… Я підійшла до росички, її листочки знову піднялись. Через секунду, завдяки одному помаху руки, квітка вже лежала на підлозі з розбитим вазоном і розкиданими пелюстками. Це ти, коханий, зробив мене Росичкою, і точно так само розтрощив ущент. 

«- Не забувай, що я росичка, і можу випустити отруту у будь-яку хвилину! 

- Ти обрала завелику жертву, все може вийти з-під контролю. А що, якщо вона почне тебе поїдати? - Назар не чекав моєї відповіді, а пристрасно поцілував...» 

А він мав рацію, тільки тоді я цього ще не розуміла. Він поглинув мою волю. Занадто велику я обрала жертву, занадто сліпо їй довірилась. Він пішов і залишив після себе лише спогади, які нікуди не зникнуть, лише ятритимуть рани щоразу сильніше. Я не знаю, скільки проплакала над росичкою і скільки ще б продовжувала це робити, якби мене не перервав звук рингтону телефону. 
Я підвелась і поглянула на годинник. Була третя ночі. Цей дзвінок мене налякав. Ні, не звуком, а холодом і поганим передчуттям. Я підійшла до телефону, на екрані виднівся напис «Тамара Дмитрівна». Вона ніколи так пізно не дзвонила, напевно, сталась біда. Я швидко підняла слухавку. 

- Алло! 

- Люба, ти маєш це побачити, негайно ввімкни новини по телевізору. 

Я нервово шукала пульт, а вже через кілька секунд від побачених мною подій смартфон із тріском розлетівся по підлозі. 

«Ви дивитесь репортаж із місця жахливих подій, які відбулись тут нещодавно. Нас не впустили всередину, однак і тут, навулиці, коїться справжній хаос. Від звуку сирен поліцейських машин і «швидких» серце охоплюють страх і співчуття постраждалим. Поки летальні випадки не підтверджені, проте травмованих людей не перестають виносити з приміщення так званого «чорного рингу». У якусь мить у поліцейських все вийшло з-під контролю і вони потрапили під лють бандитів. Ті, зі свого боку, трощили все довкола. На щастя, правоохоронцям вдалось спіймати ватажка цієї організації, але його знімати нам заборонили. Зараз ви можете спостерігати, як лікарі несуть на ношах таємного агента, який отримав вогнепальне поранення в бік. Ним виявився всім нам відомий фотограф Назар Тирко, який нещодавно врятувався від загибелі у лісах Закарпаття. Поки всіх деталей його присутності ми не маємо, тож залишається тільки здогадуватись, як саме він може бути причетний до цієї резонансної справи. Ми залишаємось тут і чекатимемо нових гарячих деталей цієї події...» 

Моє серце ледь видавало удари, а дихати я, здається, взагалі забула. Доки я тут обливала його брудом, він там помирав від пострілу. Я різко зібрала телефон докупи, вибігла з дому, у чому була, й одразу помчала до авто. Знайшла номер тих кореспондентів, змогла вивідати, до якої лікарні повезли мого коханого. Я щосили тиснула на педаль газу, божеволіючи від переживань. Тільки б ти жив, прошу, не покидай мене. Перед пеленою сліз ледь бачила дорогу, і більшість шляху їхала наугад. Щоби швидше пригнати до лікарні, яка розмістилася в іншому кінці міста, я вирішила поїхати об’їзною дорогою. Дорога була слизькою через дрібний дощ ще звечора. На одному з крутих поворотів автомобіль перестав мене слухатись. Все трапилось із такою швидкістю, що я не встигла навіть кліпнути. Авто закрутило і винесло на узбіччя, я вдарилась у руль грудьми, заплакавши тепер вже від болю. Не знаю, як так швидко, але лише через кілька хвилин я отямилась і обережно вийшла навулицю. На щастя, із дороги я не з’їхала, однак перед автомобіля добряче стукнувся у металеву огорожу. Повз мене промчала карета швидкої допомоги, а за нею їхали поліцейські. Побачивши їх, я добряче злякалась, напевно, алкоголь ще не зник із організму, а це надовго і, виходить, до Назара я сьогодні точно не потраплю.