Розділ 17

Лілі 

Коли опинилась у залі, мені відразу стало душно, чи то від наповненості, чи то від наростаючого хвилювання. Проте я цього не виказала, граційно пройшлась вузьким проходом і сіла на своє місце. Поки йшла, почулось кілька спалахів фотокамер. Не втримались – це хороший знак. Назар увійшов останнім і зайняв місце збоку від мене, Тамара Дмитрівна вже сиділа за столом. Вона підвелась і розпочала конференцію: 

- Добрий день усім! За вашим проханням, ми сьогодні всі тут зібрались і готові відповісти на будь-які запитання. Прошу лише вашої толерантності, адже Назар та Лілі пережили багато складних моментів. 

Вона багатозначно всміхнулась усім присутнім і знову всілась на своє місце. Думаю, можна було і не просити їх у розважності питань, все одно кожен намагатиметься вивідати чим більше пікантних деталей. Така вже у нас робота, маємо хитрістю взнавати сенсаційні новини. Якщо мене це не лякає, то Назар усіх тонкостей знати не може. Журналісти заметушились і одразу протягнули руки, Тамара Дмитрівна за чергою вказувала на бажаючих. 

- Пані Ліліє, скажіть, що саме стало причиною вашого зникнення? 

Ну, звісно, на це питання я очікувала, і, напевно, лише до нього і була готова.  

- Першою причиною стала наша безвідповідальність, точніше, відсутність інструкції з поведінки при зустрічі з дикими тваринами і хоча б якогось захисту від них. Ми не очікували, що зможемо їх зустріти, хоча зараз це є очевидним. У якусь мить ми помітили зграю вовків, нас врятувала лише немала дистанція, був час на втечу. 

- Назаре! Як нам відомо, увагу вовків спровокувало м’ясо, зажарене на багатті. До того ж були знайдені келихи і пляшка з-під вина. Схоже, вони перервали романтичну вечерю. 

Ого, такої нахабності я не очікувала, ще й питання поставили не мені. Назар і не збирався роздумувати, він одразу сухо відповів: 

- Так, Ваша правда, ми дійсно трохи затримались на вершині. У нас розпочався великий проєкт і не відсвяткувати його було б неправильно. Сподіваюсь, ми ще матимемо вдалий момент так само відсвяткувати закриття проєкту. 

Ця відповідь мене вразила, здається, я дарма його недооцінювала. Отже, ми святкували відкриття проєкту, а я і не зрозуміла. Святкування було приємне, особливо поцілунок. Я з останніх сил втримувала серйозне обличчя і намагалась не дивитись на Назара. Він вирішив приховати наші стосунки, і це цілком правильне рішення, справжні почуття не варто афішувати, ще й перед цілою країною. 

- Ліліє! Із якими загрозами ви зустрілись за три доби у лісі? 

- Насправді, весь ліс став однією великою загрозою. Ми натрапили ще і на дикого кабана, пережили дві сильні грози, голод і травмування. А ще важко вірити у спасіння, коли днями не можеш дійти до людей, починається розчарування і апатія. 

- Назаре! Як вам вдалось вийти на вівчарів? 

- Навіть дуже випадково, до того ж ми йшли у протилежний бік. Я вирішив вийти нагору і поглянути, куди ми йдемо. Нас відчули собаки вівчарів, тим самим врятували від неправильного шляху. 

- Ліліє! Як до вас поставились вівчарі? 

- Вони чудові і відкриті люди. Про них я обов’язково розповім більше у статті.  

Якщо зараз вивалити весь матеріал, ми втратимо інтерес до статті. Я намагалась тримати інтригу. Подальші запитання походили одне на одне, вони запитували, ми відповідали. Стало досить нудно і я з нетерпінням чекала закінчення цього допиту. Проте одне запитання все ж зачепило за живе, і досить боляче зачепило. 

- Назаре! У Вас надто спортивна статура як для фотографа. Можливо, Ви займаєтесь ще якоюсь цікавою справою? 

- Так, Ви мене розкусили. Я професійно займаюсь боксом, на ринзі з самого дитинства. 

Отже, бокс. Щойно вся країна дізналась про те, чого він мені так і не відкрив. Я, звісно, підозрювала, але те, що бачила у лісі, – точно не бокс. Та й яке це має значення. Він приховав від мене таку важливу частину свого життя. Дівчина не вгамовувалась, продовжувала саме цю тему: 

- Але поки Вас ніде не видно, чому Ви приховуєтесь? 

- Я не люблю визнавати поразок. Якщо вже оголосив про це заняття, то лише у статусі незламного бійця. Зараз я відчуваю власну силу й із задоволенням покажу її бажаючим. 

У мене запекло в горлі, з‘явився душливий ком. Захотілось до дна осушити склянку з водою, що стояла на столі. Назар збирається піти у спорт, покинути журнал, а можливо, і мене. Більше бажання поглянути на нього не виникало, це був удар нижче пояса, заборонений навіть у боксі. Сьогодні ми мали відповідати на запитання інших, але, виявляється, я і сама нічого не знала. З роздумів витягло звернення до мене: 

- Ліліє! Ваша стаття вийде не повною чи, можливо, Ви вже знайшли якусь альтернативу? 

Я не встигла все обдумати, втрутилась Тамара Дмитрівна, тим самим врятувавши мене від незрозумілої відповіді. У голові надто все змішалось, щоб я могла тверезо відповісти. Я поглянула на начальницю, а вона легенько підморгнула, щоб я негайно опанувала себе.  

- Я приймаю це питання собі. Пані Лілія поки не в курсі останніх новин. До нас надійшли сотні фотографій так званих «після». Люди надіслали безліч світлин збору чорниці, пан Назар лише обиратиме кращу з них. Думаю, на цій ноті ми і закінчимо, всі інші деталі відкриються у статті. Дякую за вашу увагу! 

Подальші події відбувались на автоматі, я люб’язно посміхалась камерам, відповідала на неофіційні запитання і компліменти. Від Назара трималась на відстані, кілька разів він намагався підійти, та я вперто ігнорувала, знаходячи інші заняття. А коли озиралась на нього, він активно спілкувався із журналістами. Коли це божевілля закінчилось, я одразу пішла до себе. 

- Росичко! 

Назар помітив мою втечу і намагався наздогнати у коридорі. Я проігнорувала, не хотіла його зараз бачити. Мною оволоділи емоції, і з розмови, крім конфлікту, вийти нічого не зможе. Прискоривши ходьбу, за кілька хвилин я вже стояла у своєму кабінеті. Назар ввійшов слідом, я відвернулась до вікна і вдала, що його тут немає. Ще трохи і по щоках почнуть котитись сльози образи, але я стримаюсь, не для того ж цілий ранок погляд вимальовувала.