Розділ 15

Лілі 

Рятувальники приїхали на двох джипах позашляховиках. Двох? Вони, мабуть, подумали, що ми захопимо із собою ще половину лісу. Нам пояснили, що дорога попереду важка, їм навіть довелось допомагати собі лебідками. Цього я, звісно, не очікувала. Нас посадили на заднє сидіння другого джипа і наполегливо запропонували пристебнутись. Дорога дійсно була не з легких, нас підкидувало на коліях і каміннях. Паски безпеки не допомагали, тож ми притримувались руками і ногами. Назар не відпускав моєї руки і постійно питав, як я почуваюсь. Мене боліло тіло, добряче нудило і водночас тягнуло на сон. Але для нього я почувалась добре. Після довгої нічної тортури ми виїхали на ґрунтову дорогу, але в зовсім іншому селі. До нашого було ще їхати годину, однак уже асфальтом, що справді радувало. Я притулилась до Назара і поринула у сон, а прокинулась на ямах уже близько до бази. Він не спав, оберігав мої сни. 

Наблизитись впритул до воріт не вийшло. Автомобілі зустрів натовп наших колег із невпинними спалахами фотоапаратів. Такого ми точно не очікували, у Назара змінився вираз обличчя. Зараз я почувалася голлівудською кінозіркою, яка через мить вийде на червону доріжку і камери відзнімуть навіть найменшу зморшку на обличчі. Назар вийшов першим, він проштовхнувся крізь камери і відчинив дверцята машини з мого боку. Нас одразу оточили з усіх боків і закидали запитаннями. 

- Як вам вдалось вижити? Чому ви так доглянуто виглядаєте? У які ситуації довелось потрапити? Чи вийде обіцяна стаття? Назаре, звідки у вас таке тіло? Чим ви займаєтесь, окрім фотозйомок? Яким видом спорту займаєтесь? 

Безперервно пищали дівчата-кореспондентки, ставлячи запитання лише до Назара. Мене вхопила лють, здається, я ревнувала. Ні, не здається, я хотіла вбити кожну з них. Назар теж розізлився, силою вийняв мікрофон і впевнено сказав: 

- Ми тільки-но врятувались від смерті і заслуговуємо на відпочинок. Прошу, не робіть із нашого горя виставу! 

Вони одразу скривили свої фізіономії, а я навпаки видихнула і розслабилась.  

- Скажіть, коли ви зможете дати відповіді на всі запитання? 

Я вийшла трохи вперед і мило відповіла: 

- Як тільки повернемось додому, обов’язково з вами зустрінемось, колеги! А поки, вибачте, ми ледве тримаємось на ногах. 

Назар кивнув зі схваленням і ми сховались за воротами. Я була задоволена, насторожив лише один момент – ми йшли, як чужі люди, він більше не тримав мене за руку. Мабуть, знову ховав наші почуття від недобросовісних поглядів. Нас зустрів адміністратор і вказав на наші номери. 

- Нам не потрібні два номери, ми зупинимось в одному. Будь ласка, перенесіть речі пані Лілії до мого номеру. 

Адміністратор легко всміхнувся і кивнув. Мабуть, це він приготував для Назара рюкзак для пікніка, а тепер думає, що я одразу розтанула від цього вчинку. Але він дуже помиляється – ми добряче посварились після надто екстремального пікніка. Назар не спитав моєї думки, але я не заперечила. Я б і сама цього хотіла, тільки так скомандувати не наважилась би. Ми зайшли до номеру, на ліжку лежала наша апаратура, мій диктофон у тому числі. Я взяла його до рук і всміхнулась. 

- Раніше я все записувала на диктофон, бо забувала деталі, а сьогодні він мені не потрібен. Я цю подорож до кінця життя не забуду. 

- Фотоапарат не постраждав, всі фото збереглись, - Назар пильно роздивлявся світлини. 

- Отже, статтю ми все ж видаємо, точніше, її першу половину. 

- Стаття – це завтрашній день, сьогодні я хочу відпочити і побути поруч із тобою. 

Він зібрав всі речі з ліжка, виклав їх на боковий столик. Підійшов до мене, взяв на руки, поніс до ліжка й обережно на нього опустив. Умостився поруч і притиснув до своїх грудей, я залюбки пригорнулася до нього. Останнім часом ми лише так і засинали, це стало для мене необхідністю. Я розслабилась і почала дрімати. Сьогоднішній день був надто переповнений подіями, за якими можна спокійно відзняти двогодинний фільм. Я відчула, як тепла ковдра накрила моє тіло, і це останнє, що пам’ятала. 

Ранок був приємним, мене пробудив запах вареної кави. Я стягнула ковдру з обличчя, розліпила важкі повіки й одразу усміхнулась. Назар сидів зі столиком для сніданку у руках. Я задоволено підтягнулась до спинки ліжка, він акуратно умостив столик на мене. На ньому перебували дві чашечки кави, тарілка з круасанами, блюдечко малинового варення і маленька вазочка з букетом польових ромашок. Я була вражена, потрібно було, мабуть, дякувати, проте слова застрягли у горлі.  

- Я ж казав, що краще подам сніданок. Звісно, ти використовувала більше анімації, та все ж ось так приємніше. 

Він був задоволеним, я б навіть сказала, гордим за себе. Впевнений, що вразив на провал, та саме так все і було.  

- Я вражена, але квіти трохи не ті! - Отак, польові умови закінчились і я знову повернула собі право на гострі висловлювання. 

- Ні, квіти саме ті. Ти б затьмарила красу інших росичок, а це було б несправедливо стосовно своїх родичів.  

Наш приємний сніданок перебило повідомлення про прибуття автомобіля. Він припаркувався на території бази відпочинку, за воротами все ще були журналісти. От і все, закінчується лісна казка і повертаються міські реалії. Зібравши всі свої речі, ми сіли в авто, яке повертало все на свої місця. Затишна квартира, міський шум та улюблена робота. Сьогодні дорога була набагато приємнішою, ніж тоді. Ми обіймались, будували плани на майбутнє, глузували, милувались одне одним, засинали від втомленості. Увагу привертали наші плакати на всьому шляху. Вони були свіжі, щойно встановлені, схоже, ми дійсно сьогодні прокинулись знаменитими. Якщо я у своїй сукні виглядала досить скромно, то Назар у замалій сорочці більше був схожий на Рембо. Підозрюю, половина українських дівчат мріють опинитись на моєму місці. 

Приїхавши до міста, ми зупинились на задньому дворі офіса. Я першою вийшла, сподіваючись побачити Тамару Дмитрівну. Вона одразу рушила до мене і міцно обійняла. Мій погляд зупинився на батьках, вони помітно постаріли. Я наважилась підійти першою, мама несміливо обійняла мене, а тоді почала ридати на моєму плечі. Її до болю знайомий запах різко проявився сльозами на очах. Стільки років не відчувала її парфуми, а забути не змогла. Мама випустила мене зі своїх обіймів, підійшов батько. Він не спішив мене обіймати, дивився з болем своїми зелено-карими очима, мої ж були його ідентичними копіями. Його обличчя змарніло, покрилось зморшками, сивою бородою і лише очі блищали, як колись. Він пригорнувся несподівано і дуже сильно, мама прилинула до нас обох. Я не знала, що сказати, і вони теж.