Розділ 14

Лілі 

У п’ятьох ми швидко впорались із роботою, хоч якась подяка за спасіння. А ще – нагода відволіктись від власних проблем, тут перестаєш помічати незручності і сповна віддаєшся справі. Неприємний запах від загону повністю затьмарюється неймовірним запахом гарячої вурди. Ми вмостились за вечерю, сонце потроху сідало, та це не заважало йому бути спекотним. Маруська нарізала сир і вурду, це виявилось дійсно смачно, нічого подібного раніше не куштувала. Я взагалі не уявляла, що десь готують сир таким способом. Це вражає, жодних хімічних домішок, лише свіже молоко. У таких горах худоба випасає дійсно екологічно чисту рослинність, що є черговим великим плюсом. Ми знайшли спільну мову і розповідали різні історії зі своїх життів. 

Після вечері Михайло пішов відпочивати на схил, наодинці. А ми якось розділились, Назар та Іван розмовляли про своє, а ми з Маруською про своє. Дівчина трохи ніяково почувалась, тож я вирішила почати першою. 

- Як ви тут самі живете у таких умовах? - Це єдине, що першим спало на думку. Мабуть, нічого спільного нам не знайти. Усвідомивши це, я засумувала. Завжди скиглила, коли потрапляла у вище суспільство, пафосні розмови мене швидко виснажували і дратували. Зараз я б від цього не відмовилась, тут і дійсно цінуєш минуле життя більше. 

- Живемо? - Вона мимоволі розсміялась. - Ні, ми сюди не надовго виходимо, щоб допомогти батькові. А живемо ми аж ніяк не гірше, ніж ви, у нас своя хата з усіма комунікаціями. 

Ого, я очікувала почути про шкоду новітніх технологій, користь всього природного і взагалі сільську, просту відповідь. Стало трохи ніяково, видно, варто змінювати тон. 

Дівчина дістала із кишені хороший смартфон, я його вже бачила, але тоді не розгледіла модель. Вона показала мені фото, на яких була на високих шпильках у стильному одязі з макіяжем та зачіскою. 

- Це наче і не ти, - уривчасто промовила я. Від молоденької і непримітної дівчини на фото не лишалось і сліду. Схоже, мої уявлення про сільських дівчат застарілі і неправильні.  

- Так, там ми живемо, як і всі люди, а тут – відпочинок для серця. Роби собі, що хочеш, ти тут один, ніхто тобі не заздрить і нічого не наговорить про тебе. Я закохалась у це місце, коли Іванко мені його показав. У батька теж є свої люди – вівчарі, що на нього працюють, але він часто сюди виходить, дає їм вихідний і сам заступає на працю. 

- Я обов’язково про вас напишу. Це дуже цікаво, - якщо мене так захопила історія цих людей, читачі теж не зможуть залишитись байдужими. І знову контраст – я зрозуміла, що тутешні люди більш глибокі, ніж ми. Їм вдається поєднувати у собі сучасні тенденції і минуле своїх пращурів. Невідомо, скільки ще триватиме таке життя, і цей феномен мусить бути помічений і оцінений. 

- Цікаво буде почитати про себе у такому відомому журналі. Я переглянула твій інстаграм, ти надзвичайно красива дівчина. 

Вона говорила щиро, із захопленням. Звичайно, я не стримала задоволеної усмішки, адже компліменти, ще й правдиві, завжди приємні. Так, я знаю, що постійно перебуваю на висоті, і це мій головний козир. Зовнішність – візитна картка, і вона перша, над чим я попрацювала. Дівчина несміливо дивилась, напевно, хотіла вивідати секрети догляду за собою. Що ж, я була готова ділитись. 

- Я бачу, ти хочеш щось сказати. Уважно слухаю! 

- Внизу зібрались кореспонденти. Вони чекають, аби зробити ваші перші фото. От я і подумала, що саме час рятувати твоє волосся і обличчя... 

Я мимоволі підняла руку до голови і стягла нею хустку. Маруська принесла дзеркало, та краще б вона цього не робила. Із люстерка на мене дивилась чубата, із фіолетовими синцями під очима дівчина. Якби я зараз почала видавати свої секрети догляду за зовнішністю, це виглядало б просто смішно. Давненько я не мала такого вигляду, та що там, я ніколи не була такою жахливою. Як тільки повернусь додому, відразу на цілий день зависну у салонах краси. 

Дівчина розчісувала моє волосся пасмо за пасмом. Бальзам у неї видався хороший, впорався на всі сто. Нарешті я знову відчувала шовковистість волосся, ми так його і залишили розсипаним по плечах. Маруська знайшла трохи косметики і я взялася підкреслювати обличчя. Брови у мене вже рік з напиленням, виглядають ідеально, навіть після таких тортур. Я підвела губи блиском, як же це приємно, зволожити їх після стількох днів. Тушшю підвела довгі вії, тепер погляд став виразнішим, і я відчула себе впевненою. Я стала схожа на себе, лише синці псували всю картину.  

- Я тут знайшла пробники тонального крему. І ще хотіла зробити чоловікові романтичний сюрприз, однак заради тебе можу відмовитись. 

Я вихопила крем і радісно намазувала його на обличчя. Коли закінчила, дуже здивувалась – у Маруськи в руках була легка шовкова сукня темно-оливкового кольору, я б навіть сказала – болотного. Я швиденько переодяглась, вона була мов на мене шита. Це зовсім не мій стиль, довжина міді, закриті груди і плечі, проте, у порівнянні з сарафаном у горошок, вона на висоті.  
- Ти дуже красива, наче зшили на замовлення. 

- Дякую тобі, ти врятувала мене від насмішливих статей «до» і «після» . А знаєш, - згадала я з усмішкою, - я бачила такого стилю сукню у відомого українського дизайнера, обов’язково напиши номер відділення пошти, і я тобі її надішлю. 

- Дизай… нера? - Дівчина ледь промовила, запинаючись. Я підійшла і з вдячністю обійняла її. 

- Так, дизайнера. Ти – моя рятівниця, і це найменше, що я можу зробити. 

Вона дуже раділа і не стримувала сльози щастя. Я б могла запропонувати допомогу у модельному бізнесі, та це, здається, зайве. Вони щасливі тут, тут справа їхнього життя, і буде неправильно нищити цю ідилію. 

- Іванко завжди сварить мене за косметику, яку я сюди тягаю. Але я не поступаюсь, не можу від неї відмовитись. Хто б знав, що одного разу це виручить таку дівчину, як ти.