Розділ 13

Лілі 

Я задихалась так, ніби пробігла кілометр без зупинки, серце, здавалось, зламає ребра своїм невпинним стуком. Поглянула на Назара, він дивився на мене порожнім, скляним поглядом, поринув у роздуми і був десь у іншому вимірі. Я схилила голову йому на груди, тільки там останнім часом могла заспокоюватись і відчувати оманливу безпеку. Однак, завивання ставало дедалі звучніше і я на силу стримувала істерику.  
Раптом Назар розсміявся, голосно, дзвінко і нефальшиво. Я не могла зрозуміти, що відбувається, ми помремо через кілька годин, а він сміється. Він підняв моє обличчя із себе і радісно промовив: 

- Поглянь вниз! 

Я помалу визирнула за його плечі і мимоволі відкрила рот. Внизу метушились, завивали і скавчали п’ять відгодованих собак вівчарок. 

- Це не вовки. 

Я промовила думки вголос, усмішка сама виступила на обличчі, а з нею і сльози радості. Вони комусь належать, а значить – тут поблизу є люди. До нас примчала не смерть, а реальна надія на спасіння. Назар напружився і розвернувся до мене спиною, ніби затуляв своїм тілом від когось. Я тихенько зазирнула з-за його плечей і знову налякалась. До нас наближались двоє чоловіків із рушницями. Поселень довкола зовсім не видно, а вони зі зграєю собак і зброєю. Знову погані думки почали лізти в голову. Я здригнулась коли почула крик, який лунав здолу: 

- Хто ви такі?! - З насторогою запитав старший чоловік, я б навіть сказала, із неприязню. 

Назар притулив мене рукою до себе ще сильніше. Напевно злякався, що мене теж помітили, я звісно маленька, однак здолу нас видно як на долоні.  

- Ми журналісти! - Його голос пролунав грубо і низько, я навіть не впізнала. Він приготувався захищати нас, і цей тембр був очевидним доказом. 

- О-ох! - Чоловіки перезирнулись і голосно розсміялись. Потім старший, сивуватий і з вигляду хороший чоловік продовжив: - Ми знаємо вас. Весь інтернет у ваших оголошеннях. От тільки вигляд у вас не той. 

- Інтернет? Ми що, прийшли до села? - Я не витримала і не змогла більше ховатись. Якби ці двоє мали намір нашкодити, зробили б це вже сто разів. 

- Ні-і! До села ще дуже далеко. Ми вівчарі, тут тільки ми і наша худоба. Спускайтесь, будемо повертати вас до життя, - чоловік свиснув на собак, вони миттю опустили хвости і попрямували до... не знаю, до чого, може, табору, чи як там це називається? 

Ми одразу спустились на землю. Піднялись спочатку на верх гори, а потім, пішли вниз її схилу. Там була велика галявина, а по центру у загонах, зроблених із товстих гілок, було багато овець та кіз. Малий закритий будиночок, а збоку – колиба, де висіли у марлевій тканині важкі сири, з яких стікали білі краплі. Спереду розмістилося багаття, на якому був великий казан із білим молоком у ньому. І дівчина, вдягнена у легку сукню із фартухом і хустиною на голові. Вона мила посуд та помішувала у казані пахучу на весь край масу. Від запаху їжі я ледь не зомліла, а коли побачила ще й кількість, то хотілось із казана черпати руками. 

Ми перекидались щасливими поглядами, Назар не випускав моєї руки всю дорогу. Вперше за довгий час я видихнула з полегшенням. От і все, ми врятувались остаточно. Здавалось, це найкраще місце, яке я бачила за всі дні подорожі. Чоловіки привели нас до колиби, старший показав рукою на лавку, накриту незвичним пледом із колоритним візерунком. Ми не думали, синхронно опустились на неї. 

Вівчар сів на великий пеньок зі спинкою, такий собі лісний трон, зроблений, мабуть, природою. Він скинув капелюх, поправив рукою назад неслухняне сиве волосся і промовив до нас: 

- Ну ж бо знайомитись! 

- Я Назар – фотограф, а це Лілія – журналіст.  Ми натрапили на зграю вовків і, втікаючи, заблукали, - вперше за мене хтось говорив. Не знаю, мені це подобається чи ні. Напевно, все-таки так, потрібно звикати, що я тепер маю чоловіка поруч. 

- Я Михайло – вівчар. А це мій син – Іван та наша невісточка – Маруська, - у Михайла змінився голос, коли вказав на невістку, став м’якшим, теплішим. Схоже, ця дівчина хороша, та й з вигляду приємна, спокійна. А ще вона дуже вродлива, звісно, жодної косметики, та їй вона геть не потрібна. Якби Маруська потрапила у місто, модні доми завалювали б її пропозиціями стати обличчям їхнього бренду. Стало трохи прикро, що вона тут мучиться у лісах. 
Дівчина нам мило всміхнулась і одразу втрутилась у розмову. Виявляється, вона не така вже й сором’язлива, є у ній стержень. 

- На розмови у нас ще буде час. Зараз принесу чисті рушники, ви помиєтесь, а потім нагодую вас легким овочевим супом. Після голодування молочні продукти не можна вживати. 

Чоловіки не заперечували, вони одразу перейшли до своїх справ. Ми пішли до літнього душу, якщо цю споруду можна було так назвати. Вона складалася з чотирьох опор, закритих синім брезентом, а наверху була залізна бочка, яка нагрівалася від сонця, через що вода в ній ставала теплою. У таких умовах це досить винахідливий варіант. Я озирнулась на Назара і подумки благала його, щоб ми мились окремо. Він, як істинний джентльмен, пропустив мене першою. Бінго! Я миттю шпурнула і замкнулась у душі. Тепла вода. Не холодна, не крижана, а тепла. Я б могла стояти під струменями годину і не насититись насолодою, але воду сюди, очевидно носять відрами, тому намагалась максимально економити. Глянула збоку на поличку і неабияк здивувалась – лінійка «ELSEVE». Ого, шампунь, бальзам, маска. Це не польові умови, а справжній салон краси. Тут економити не вдалось, я добряче намазала волосся, сподіваючись, що це його врятує. Я майже домилась, як Назар до мене гукнув: 

- Марічка принесла тобі сарафан. 

Це чудово, як же не хотілось одягати мої засалені і порвані речі. Єдине місце, куди їх можна було застосувати – багаття перед колибою. Взяла до рук сарафан, тканина приємна, легка, блакитний колір, от тільки білий горошок явно був зайвим. Я одяглась і трохи засмутилась, адже розмір був великуватий і фасон геть не мій. Якщо у такому доведеться спускатись – це буде повний провал. Нічого, головне жива, чиста і скоро буду сита.