Розділ 12

Лілі 

За іронією долі, я знову прокинулась першою. Ми довго спали, сонце вже добрячи припікало навкруги, стояла літня спека. Я підвелась і поглянула на Назара, а він, виявляється, ще той сонько. Хай спить ще трохи, шкода будити, мені подобається бачити його таким слабким і невинним уві сні. Я поглянула на свої ноги, вони вже майже не боліли, та й рани вкрились кірочками, почали заживати. Захотілось самій, доки Назар не бачить, спробувати пройтись, щоб зрозуміти, чи зможу знову вирушити в дорогу. Від спеки я спітніла й одяг неприємно прилипав до тіла. Я скинула його, вдягнула сорочку Назара, на ній ще відчувались його парфуми. Мимоволі вдихнула глибше запах і заплющила очі від задоволення. Я вдягалась не у річ, я вдягалась у коханого. Тепер, огорнена його силою, точно зможу йти.  

Вирішила хоч сьогодні вдало принести сніданок. Малина зовсім поруч, а далі – ні ногою, хоч би що побачила вдалині. І самій, якщо чесно, страшно, і Назара знову лякати не хочеться. Згребла пальцями волосся на маківці, постаралась закрутити акуратну ґульку. Якщо цю солому, збиту у клубки, можна назвати волоссям. Здається, я схожа на печерну людину, ще згорбитись треба – і можна йти у музей живим експонатом. Сподіваюсь, Назар пам’ятає мене іншою, і як він лише дивиться на мене із захопленням… Взула на ноги кросівки і помаленьку злізла вниз, на диво, болю майже не було, це вже щось. 

Я помалу збирала малину, приспівувала якусь завзяту мелодію і підтанцьовувала, гойдаючи стегнами. Коли назбирала достатню кількість ягід, почала повертатись до дерева, а мій сонько і не думав вставати. По дорозі в очі впав кущик ромашки у траві, можливо, така ніжна квітка хоч трохи прикрасить мою зачіску. Я обережно ступала по траві, зірвала квітку і почала вставляти її у волосся. Аж раптом сильний біль пронизав мою ногу, я нестримно закричала і випустила ягоди на землю. Схопилась рукою за місце укусу і присіла на землю. Перед сльозами нічого не бачила, лише відчула, як Назар вхопив мене на руки, поніс до дерева і поклав сидіти. 

- Мила, що з тобою сталось? 

- Здається, мене вкусила змія. 

Він миттю почав оглядати мої ноги, а я захлиналась сльозами від наростаючого пекучого болю. Я подумки уявляла, як отрута розповсюджується по всіх венах і скоро почне паралізувати моє тіло. З роздумів витяг голосний сміх Назара, я аж плакати забула і злісно запитала: 

- Чого смієшся, коли я тут помираю від болю? 

- Це, мабуть, була дуже велика змія, так? 

І знов сміється, глузуючи. До мене доходить, що, очевидно, померти доведеться іншого разу. Мені боляче, наче вкусив крокодил, а він сміється і радіє. Роздратувалась і промовила, відвертаючись: 

- Я її не бачила. Це не змія? 

- Ні. Це бідолашна маленька оса. 

- То й що, мені дуже болить. 

- Вибач, дай гляну, чи не залишилось жало. 

Взявся оглядати місце укусу, а я не ховала злісного погляду. Теж мені «вибач» після такої неповаги. Я глянула вниз – нога добряче спухла, а довкола укусу з’явився синець, ще й гостре жало стирчало. Назар акуратно його вийняв, я навіть цього не відчула попри постійний біль, який і не думав вщухати. Він глянув на мене з винними очима, потім схилився нижче і поцілував мою ногу. Цього разу вибачення були прийняті, я не стримала задоволеної усмішки. 

- Алергії не маєш? 

- Наче ні. Не знаю. Раніше ніколи оси не кусали, - ну от вам і весь Назар, спочатку заспокоїть, а потім налякає ще більше. Укус оси міг закінчитись для мене нічим не краще за зміїний. Від сильної алергічної реакції можна навіть задихнутись. 

- Будемо сподіватись, що все минеться. Вибач, тобі дійсно боляче, а я сміявся. Просто ти так мене налякала, я зрадів, що це лише оса. 

- Я б глянула на тебе, якби ти цей біль відчув. 

- Відчував, і не раз. Я тобі зізнаюсь – у нас із бабусею є дача в селі. Кожного літа ми туди разом вибирались, там було завжди цікаво і природа майже як тут, лише гір немає. Я постійно пропадав по лісах, будував будиночок на дереві та мріяв колись на цьому місці побудувати велику садибу, щоб і мої діти там проводили своє дитинство. Дитячі мрії.  

Він задоволено всміхався, ці спогади гріли його душу. А мене приємно вразила не лише історія – сьогодні він уперше впустив мене у частинку  свого життя, і це було так важливо.  

- А зараз туди їздиш? 

- Та ні, тільки бабуся їздить, у мене робота. Ох, бабуся, сподіваюсь, нас не показують у новинах, вона не витримає такої звістки. 

- Якщо ця жінка виростила такого хлопця, вона розумна і сильна духом. Тому обов’язково тебе дочекається і знає, що ти всюди даси собі раду. Ти не тільки сам вміло виживаєш, а ще й мене постійно підтримуєш та інколи рятуєш. Дякую тобі за все! - Я щасливо усміхнулась і міцно обійняла його. 

-  Я щасливий про тебе дбати. А ти, мабуть, хотіла сказати «постійно рятуєш»? 

- Ох же й характер у тебе, - я спробувала відштовхнути його від себе, однак він ще сильніше стискав у своїх обіймах. 

Ми сміялись і насолоджувались моментом. На радісних емоціях я забула про біль, або ж він просто затих. 

- Піду назбираю малину, швиденько поїмо і рушимо в дорогу. Годі тут сидіти, час до рідних, додому. І, до речі, від сьогодні, неважливо – це ліс, море чи міська квартира, сніданок приношу я. Бо одного разу я так не прокинусь вже ніколи. Годі мене лякати. 

Я розсміялась і кивнула, погодившись із ним. Із цих слів стало зрозуміло, що наміри у Назара серйозні, він думає про наше спільне майбутнє, я не помиляюсь у його почуттях.  

Поївши, ми знову готувались відправитись у дорогу. Назар відірвав шматки зі своєї футболки, і зробив щось схоже на бинти для моїх ніг. Обережно обмотав їх і я взулась. Цікаво придумав, як вберегтись від натирань. Однак, це не надто допомагало, дорога була важкою і біль знову яскраво повертався. Більше я вирішила не мовчати, тож зупинилась, пройшовши лише кілька десятків метрів.